Хаблак збагнув, що припустився похибки.

— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.

Професор замислився й запитувально подивився на дружину.

— Може, ти, Сашуню?

— Сусіди?.. — запитав Хаблак.

— Навряд чи, ми мало знаємо їх.

— Телефонний майстер? — підказав професор.

— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.

— Якого числа це сталося?

— Мироне, коли ми поїхали?

— Другого серпня, люба.

— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.

Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.

— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?

— Ні.

— А сусідню перукарню не відвідуєте?

— Не була жодного разу.

— Кажуть, там непогані майстри.

— Хто каже?

— Моя дружина.

— А ви що ж?..

— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.

— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.

— І манікюр-педикюр?

— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?

— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…

— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?

— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…

— Із злодійською бандою?

— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.

— І цей одинак залазить до нашої квартири?

— На жаль.

Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.

— Щастя, що по квартирах лазять невігласи, — мовив з утіхою. — Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… — Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. — Так, тут дещо є… — пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.

Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився. Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці — справа рук одного й того ж злочинця.

— Дублянку мали нову? — спробував майор перевести розмову на інше.

— Три роки носила. Красива й тепла — шкода.

— Куплю нову, — пообіцяв професор.

— Де дістанеш? — сердито зблиснула на нього очима. — Я за тою два роки полювала. А джинси? Попелясті вельветові джинси, їх привезла мені з Японії знайома балерина, джинси із справжніми срібними заклепками, мрія, а не джинси, єдині на весь Київ… — Вона вимовила це довге речення за єдиним духом, і видно було: пропажа джинсів справді приголомшила її. Не так шкода значно дорожчої французької дублянки та інших вкрадених речей, а ось за попелясті вельветові джинси із срібними заклепками навіть віддала б душу чортові.

Подумавши таке, Хаблак зиркнув на бородатого веселого глиняного диявола, який тримав у високо підведеній руці свічку, мабуть, готувався підсмажити саме таку красуню за вельветові джинси, австрійські червоні чобітки чи модне чорне шкіряне пальто…

Але ж невідомо, хто має рацію: чорт чи жінки, а може, просто винні нерозпорядливі господарники, котрим слід було б давно наробити досхочу вельвету і одягати жінок так, як їм хочеться.

І його Марина з задоволенням носила б попелясті вельветові джинси із срібними заклепками. Марині вони пасували б більше, ніж підтоптаній професоровій Сашуні, яка, либонь, ледь натягувала їх на свої товсті стегна. Але ж такі джинси, кажуть, коштують у спекулянтів мало не стільки, скільки одержує інспектор карного розшуку за цілий місяць боротьби, зокрема, з саме такими спекулянтами. Чи не парадокс?

Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.

А кому приємно топтатися на місці?

Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним — оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.

Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.

Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.

— Ну? — тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.

Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.

— Давай сюди, Грицько, — покликав лейтенант. — Швидко і разом з Олежкою.

Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?

Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один — років десяти — одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами — сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака. А другий зупинився на порозі — років шести — семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.

Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.

— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.

Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.

Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:

— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.

— Майор також хоче послухати.

— Невже так цікаво?

— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.

Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:

— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.

— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!

— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?

Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:

— Але ж тягнув…

— Так він же здоровий! — мовив старший.

— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?