— Цікаві думки! — іронічно посміхнувся Мор. — Але ж ви нічого не сказали про офорти Ходовецького. Про його сатиричні й моралізаторські тенденції. Подивіться уважно на цю сценку. Чи не здається вам, що художник протиставляє тут простоту й природність бюргерства розбещеності дворянства й вояччини?
— Невже? — здивувався агент. — Ця картина підлягає вилученню і знищенню, а поляка слід відправити до концтабору. Там його швидко навчать, у чому полягає справжній дух німецької нації!
— Отже, до концтабору? — лицемірно зітхнув Мор. — Але ж є одна причина, котра не дозволить цього зробити…
— Жодної причини, — вигукнув агент. — Коли він дозволив собі паплюжити нашу славну армію, ніщо цього поляка не врятує!
— Але ж він помер мало не півтора сторіччя тому… — сказав Мор і побачив, як витяглося обличчя агента. Щось промимривши, гестапівець зник у сусідньому залі.
Мор ще довго сидів, вивчаючи чудові офорти. Бесіда з агентом не розважила, а засмутила його. Справді, коли б Ходовецький жив зараз, не обминув би його концтабір. Цей брудний тип правий — наці вже давно б знищили художника. Даніеля Ходовецького, який став національною гордістю, котрий відобразив, як ніхто до нього, справжній дух німецького народу, послали б на расову комісію!.. Більшого знущання не вигадати!
Стало важко дихати, і Мор вийшов на вулицю. Майже біг, не звертаючи уваги на перехожих і вкрай замучивши агента.
Так, наці знищили б Даніеля Ходовецького! Ця думка гнітила свідомість… Як знищили книги видатних письменників, картини великих художників — все, що суперечило їхнім ідеям. Вони одурманили не лише німецького бюргера, а й кращі голови нації, вони залякали інтелігенцію, примусивши її працювати на себе. І один з прикладів: він, Роберт Мор, гуманіст за своїми переконаннями, вірно служить гітлерівцям і, хоче він того чи ні, допомагає їм утвердитись та панувати. Він, цінитель мистецтва, об’єктивно сприяє знищенню його кращих зразків…
Так, від цього можна збожеволіти!
Голод нарешті примусив. Мора зупинитися. Спочатку він не зрозумів, куди потрапив, — навколо невеличкі будиночки, багато дерев, газони. Здається, подолав з десяток кілометрів — тут починається передмістя. Згадав, коли сісти на трамвай, за чверть години можна доїхати до Шарлоттенбурга — завітати до Дори, а він не був у неї уже з тиждень.
Мору завжди подобалось бувати в Дори. Дівчина розуміє його з півслова — приємно поговорити. Між ними нема секретів. Правда, у Дори довгий язик, вона пишається своїми, так би мовити, вільними поглядами й іноді висловлюється ризиковано, що навіть він озирається — чи не підслуховує хто. Хоча Дорин вітчим і групенфюрер СС, за. такі слова по голівці не погладять.
Мор сів у трамвай, побачивши, як агент скочив до заднього вагона. Трамвай був порожній, Роберт сів біля вікна, дивлячись на будиночки в садках, на перехожих.
Щось не давало Роберту спокою, гнітило, і він знав — це почалось кілька хвилин тому, коли він подумав про Дору. Мор був певен — не заспокоїться, поки не з’ясує, що гнітить його. Напружено думав, але так і не міг зрозуміти причину свого занепокоєння. І раптом згадав. Він подумав тоді — за такі слова не погладять по голівці навіть дочку групенфюрера. Саме в цьому була підлість. Адже ж це він озирався — чи не підслуховує хтось: він лише слухав, а не говорив, хоч і поділяв більшість думок Дори. Виходить, він, Роберт Мор, гуманіст і талановитий, як всі кажуть, вчений — лише жалюгідний боягуз.
Коли Мор нарешті зрозумів, що саме ця думка непокоїла його, йому чомусь стало легше. Не тому, що констатація факту дала задоволення, а тому, що Роберт усвідомив причину своїх душевних мук. Знаючи причину, можна при бажанні вплинути на неї…
Хіба можна? А коли нема сили духу? Коли пливеш за течією і лише вдаєш, що намагаєшся боротися з нею?
Замислившись, Мор ледь не проїхав потрібну зупинку. Зійшов на ганок великого особняка, який стояв у тупичку. Молоденька служниця відкрила двері й, побачивши Роберта, повідомила:
— Фройляйн Дора вдома. У неї гості…
Агент нарешті зітхнув спокійно. Коли цей скажений Мор заходить до особняка групенфюрера Лауера, можна відпочити. Як правило, він засиджується там допізна — і це найспокійніші години для всіх агентів. До того ж, і начальство задоволене, коли доповідаєш, що Мор гостював у групенфюрера. Бо Лауер — велике цабе у відомстві Кальтенбруннера, і сам начальник охорони та безпосередній керівник агентів штурмбанфюрер Амрен на сьомому небі від щастя, коли його запрошують сюди…
Дора приймала у великій світлій вітальні Лотту й Шпехта. Мор одразу побачив Лотту — жінка сиділа біля вікна напроти дверей і приязно усміхалась йому. Роберт завжди симпатизував дружині покійного товариша — вона подобалась йому своєю веселою вдачею й жіночністю.
Мор поцілував Лотті руку і, обернувшись до Дори, побачив Шпехта. Усмішка зникла з його обличчя, на якусь мить Германові здалося — Мор злякався. В його позі було стільки непідробного здивування, що Лотта запитала:
— Ви не впізнали нашого друга Германа Шпехта? Ми приїхали сьогодні разом з Бреслау. Сподіваємось не нудьгувати у вашій компанії.
— Гм… — тільки й мовив Роберт.
Він зміряв Шпехта поглядом, в якому той прочитав настороженість і острах. А може, це тільки здалося Германові, бо, привітавшись з Дорою, Мор міцно потиснув йому руку і сказав:
— Відверто кажучи, вас тут не сподівався зустріти. Та лише гора з горою не сходяться…
— Ви, здається, чимось незадоволені? — перебила Дора — худа, незграбна дівчина з енергійними очима й високим чолом.
— Просто я голодний, як бездомний пес, — перевів розмову на інше її гість. — І коли ви зможете хоч трохи нагодувати мене…
— У цьому домі дещо знайдеться. Правда, матері^ й вітчима вже нема два тижні, але… — Дора покликала) служницю. — Як у нас з обідом? Готовий? От бачите, Роберте, все відбувається за помахом чарівної палички…
— Коли б усі були такими чарівницями, як ви, Доро, — почав Мор, — то на світі багатьом жилося б значно легше…
— Ви типовий підлабузник, — обірвала дівчина, — і вас слід покарати. Та заради Лотти…
— Амністія? — підняв руки Мор.
— До першої провини, — попередила дівчина.
Під час обіду Шпехт кілька разів ловив на собі задумливий і, йому здалось, запитувальний погляд Мора. Вдавши, що лише зараз згадав щось важливе, він сказав Роберту якомога недбаліше:
— А я виконав свою обіцянку, гер Мор.
— Яку? — стрепенувся той.
— Поповнити вашу колекцію.
— Невже? — першої миті зрадів Роберт, та, Шпехтові здалося, відразу осадив себе. І згодом поспитав байдуже: — Що-небудь цікаве?
— Ви ж просили слов’ян… Речі унікальні…
— І все ж таки?
— Не скажу, поки не побачите… — Герман відчув внутрішній опір Мора і вирішив заінтригувати його.
— О! — забув про страву Роберт. — Сьогодні я вже мав таку мистецтвознавчу розмову, що мене тепер важко здивувати…
— Розкажіть, — попросила Лотта. Вона також помітила щось дивне в поведінці Мора і, не знаючи причини його настороженості, вирішила змінити тему розмови.
Роберт розповів про свою розмову з гестапівцем. Лотта весело засміялась, а Дора сердито зсунула брови і сказала з огидою:
— Паскудство!
Герман ніяк не зреагував на розповідь, вдаючи, що зголоднів і хоче добре поїсти. Та запитання Мора не застало його зненацька. Роберт, одклавши виделку, звернувся до Шпехта зовні спокійно, та Герман зрозумів — той зважуватиме кожне його слово.
— А чому відмовчуєтесь ви, гер Шпехт? Може, ця розмова вас взагалі не цікавить?
“Е-е, тобі мене не спіймати!” — посміхнувся Герман і почав довго й нудно говорити про мистецтво взагалі і його значення у піднесенні загальної культури народу.
— Ви все манівцями… — сказав Мор, і в його тоні Шпехт відчув роздратування. Саме через це Германові стало весело, і він відповів якомога наївніше:
— Але ж з цього приводу існує офіційна думка, і сам доктор Геббельс твердить…
Роберт скривився, наче від зубного болю.
