Солдат пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підійшов шофер другої машини, з “мерседеса” вийшов фон Вайганг, попрошкував до них. Карл узяв з кабіни автомат.
— Чогось ноги затекли, — поскаржився групенфюрерові, — пройдуся трохи, ви мене наздоженете…
Не чекаючи відповіді, пішов уперед — по самому краю дороги, над річкою. Йшов повільно, трохи шкутильгаючи. Фон Вайганг крикнув йому щось, та Карл лише озирнувся й махнув рукою — мовляв, я потихеньку, за поворотом чекатиму. Весь час краєм ока стежив, чи видно передню машину, і, лише упевнившись, що його не помітять, побіг.
Дорога ще тулилася до гори з кілометр. Кремер пробіг з сотню метрів, уважно обдивляючись довкола. Нарешті, здається, знайшов те, що треба. Прямовисна стіна не нависала над дорогою так круто, і він видряпався на чотириметрову височінь, де серед каміння зачепилися корінням дві ялини. За другим деревом, що росло вище, невеличка яма, вірніше, просто западина поміж корінням…
Карл скинув пальто, аби не заважало рухатись. Розгріб хвою і втиснув тіло в западину, виставивши ствол автомата. Поклав поруч запасні диски. Позиція виявилась більш-менш зручною. Не те що окоп, та голову можна сховати за стовбур. Головне ж — дорога, як на долоні, і вони можуть проїхати лише під ним.
Узяв на мушку камінь відразу за поворотом, притиснувся щокою до приклада і, здається, перестав дихати. Тепер він зробив усе, що міг, і залишалося лише чекати. Може, вдасться затримати їх до підходу Вєтрова, може, так і не дочекається… Все одно вестиме бій, поки вистачить куль у диску, чи просто до останнього подиху.
Чогось раніше цей вираз здавався Карлові дещо високомовним і заяложеним. А зараз він подумав саме так — до останнього подиху, — і не знайшов у цьому нічого високомовного; так, він буде стріляти, поки бачитиме ворогів і руки триматимуть зброю.
Наче у відповідь, за поворотом заревів мотор, і майже одночасно на дорозі з’явились дві чи три чорних постаті. Постояли трохи, озираючись, і рушили, тримаючись попід самою стіною і висунувши вперед автомати.
“Еге ж, — зрозумів Кремер, — вони знайшли обрив і запідозрили мене”. Причаївся. Нехай ті, внизу, йдуть. Головне, аби виїхав грузовик. Він візьме на мушку шофера, машина загородить дорогу, і тоді вони не проб’ються. Поки є кулі в дисках…
Автомобіль повільно виринув з-за рогу. Карл не поспішав. Натис на гашетку, коли до грузовика залишалося метрів сімдесят, послав довгу чергу. Машину повело праворуч. Уткнулася буфером у стіну, мало не перевернувшись. Ті, що йшли перед неї, побігли назад. Карл піймав на мушку чорні постаті, застрочив. Один есесівець упав, та інші встигли сховатися за грузовик. Майже відразу звідти різонули з кулемета. Куля відщепила тріску ялини, на голову Карлові посипалась суха хвоя. Він припав обличчям до землі. Краєм ока спостерігав за дорогою. Есесівці підтягли ще один кулемет і відкрили безладний вогонь з автоматів. Кулі різали гілочки на ялинах, піднімали земляні фонтанчики перед самісіньким Карловим носом, цокотіли по стовбурах. Кремер не ворушився, зрозумівши їхню тактику: притиснути його до землі і спробувати прорватись машиною. Справді, дверцята кабіни з протилежного боку відчинилися, есесівець, пригнувшись, пробирався до керма. Карл відкрив вогонь. Не знав, чи влучив, — бачив лише, як полетіли від вітрового скла дрібні скалки. Певно, влучив, бо ніхто більше не пробував пролізти до керма. Карл перечекав кілька секунд і пустив коротку чергу по шині. Грузовик сів на диск і остаточно затулив дорогу.
На хвилину стрілянина затихла. Певно, радились, бо потім кулемети застрочили з подвоєною люттю. Попід стіною метушилися есесівці. Карл зрізав перших двох, та інші бігли далі, падали й бігли. Ще один упав… Есесівці не витримали, скотилися з дороги, заховались за валунами на березі. Несподівано вони одержали зручну позицію — під крутим берегом можна було заховатись і вести прицільну стрільбу по Кремерові з зовсім іншого напряму.
Карл відчув це одразу. Тільки-но підняв автомат, як ударили з берега, обпекли передпліччя. Рука швидко заніміла, пальці погано слухались, і все ж Карл звалив ще одного есесівця, який намагався обійти його з тилу. Помацав рукав — долоня стала червона від крові. Поворухнувся, аби перев’язати руку, та кулі процокотіли по стовбуру над самісіньким вухом.
Кремер обережно зсунувся на дно западини. Тепер — кінець. Глянув на край неба, що почав рожевіти, і, прикусивши від болю губу, обережно підвів голову. Якийсь нахаба в чорному знову біг через дорогу — Карл дав чергу і не влучив. Підкосив його вже тоді, коли був метрів за десять, устиг побачити скривлене обличчя.
Есесівець лежав посеред дороги, дряпаючи землю пальцями. Карл, мов зачарований, дивився на його руки — вузлуваті пальці з обламаними нігтями, порепана шкіра, — і дивно було бачити ці робочі руки під обшлагами чорного мундира.
Задивившись, Кремер не одразу помітив, що кулі вже не цокотять по стовбурах. Здивовано глянув на берег: три самотні постаті, кинувши зброю, підняли руки, а вгорі, над Карлом, хтось бив з кулемета.
“Вєтров”, — подумав Кремер. Хотів підвестися, та зачепився плечем за ялину. Гострий біль пронизав мозок, коліна підігнулись — упав незграбно, головою вниз і покотився по крутому схилу.
Розплющив очі. Перше, що побачив, — сірі уважні очі, які з цікавістю дивилися на нього. Карл перевів погляд трохи вище — велика п’ятикутна зірка на пілотці. Одразу все збагнув і засміявся щасливо, безтурботно.
Сірі очі зникли кудись, і над Кремером схилився Вєтров. Юрій дивився співчутливо.
— Як? — прошепотів Карл.
— Встигли… — зрозумів його Вєтров.
Карл, не звертаючи уваги на біль у руці, підвівся. Сперся на Юрія. Поруч хлопці у маскхалатах міняли колесо грузовика, трохи далі, за “мерседесом”, стояла купка солдатів і цивільних в оточенні людей з автоматами.
— Фон Вайганг? — хрипко запитав Кремер.
Вєтров кивнув на полонених.
— Там…
Карл, спираючись на руку Юрія, рушив до “мерседеса”. Потім він ніколи не міг пробачити собі цього. Але тоді щось більше, ніж цікавість, підштовхувало його. Хотілося зазирнути у вічі фон Вайгангові, і це було дужче од нього.
Хлопці з автоматами розступились, і Кремер зустрівся поглядом з групенфюрером. Фон Вайганг обліг плечем на камінь, що випирав з обриву. Постарів років на десять, губи обвисли, щоки пожовкли, а чоло прорізали три глибокі зморшки. Дивився розгублено, певно, до кінця ще не усвідомив того, що сталося. Інстинктивно потягся до Кремера, та наступної миті відсахнувся, підняв руку…
— Ви… — просичав розгублено. — Ви…
Карл хотів щось сказати, та передумав. Ковзнув поглядом по обличчях. Фрау Ірма затулилася долонями, не дивиться, принишкла у відчаї. На товстих пещених пальцях каблучки — Карл побачив навіть свій подарунок: червона крапля рубіна. Дузеншен зиркає спідлоба — чорні оченята жевріють від злості. Єдине спокійне і самовпевнене обличчя. Так, це Денніс Кларк. Смокче сигарету і посміхається.
— Ви непогано провернули цю операцію! — виплюнув недокурок просто під ноги Кремерові. — Але ж ви знаєте, хто я… Я вимагаю негайно звільнити мене!
Карл чемно відповів:
— Ваша вимога справедлива, та, зважаючи на ситуацію… Інтереси вашої ж безпеки вимагають, аби ви не залишали нас так швидко…
— Це насильство! — підвищив голос Кларк, але Кремер уже не звертав на нього уваги. Озирнувся на Юрія, аби порадитись; що робити з полоненими, як той раптом сильно штовхнув його в груди. У Карла від болю запаморочилась голова. Все ж почув глухий. звук, наче хтось вистрілив під самим вухом. Але чому Юрій заточився?
Два солдати в маскхалатах кинулися вперед. Карл ледве повернув голову й побачив, як один з них прикладом автомата б’є по руці з пістолетом. Пролунав другий постріл. Солдат навалився на того, хто стріляв, і лише тепер Кремер побачив, що це — фон Вайганг. Але чому заточився Юрій?
Забувши про біль, Карл підхопив Вєтрова. І відразу велике тіло Юрія обм’якло, стало важким — Карл ледь утримав. Йому допомогли — поклали Юрія на розстелений просто на дорозі маскхалат. Солдат з трьома вузькими смужками на погоні помацав пульс і стурбовано хитнув головою. Якийсь хлопчина в цивільному поклав голову Юрія собі на коліна, обережно погладив по щоці.
