До 75 відсотків партизанських сил зосереджувалися в районі, обмеженому з півночі лінією Житомир-Київ, зі сходу - р. Дніпром, з півдня - лінією Катеринослав-Ольвіопіль, із заходу - Південним Бугом. Керівництво ППШ вбачало причини більшої повстанської активності на Правобережжі у вищій національній свідомості населення цього регіону, переважанні серед селян дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціалістичної політики рад, у активнішій підтримці опору в цьому регіоні закордонними структурами УНР. Крім того, продовжувало боротьбу повстанське з'єднання Н.Махна (до 30 тис. осіб), втім воно не підлягало ППШ і додержувалось власної тактики. Решта ж повстанських загонів на етапі піднесення руху опору налічувала від 100 до 500-600 активних бійців. У документах, що стосувалися повстанського руху, спеціалісти ППШ намагалися класифікувати наявні формування, проаналізувати джерела й соціальну базу повстанського руху в УСРР.
Розрізнялися два провідних типи повстанських формувань: партизанські загони, що постійно проводять активну збройну боротьбу; повстанські організації, котрі в поточний момент не ведуть активних дій, перебувають у законспірованому стані й збирають сили для відкритого виступу. На думку співробітників ППШ, повстанські загони комплектувалися за рахунок таких категорій: осіб, що ведуть боротьбу проти Рад на ідейному грунті; громадян, які постраждали від свавілля радянської влади; людей, "скомпрометованих перед большевицькою владою, які не мають змоги спокійно проживати на одному місті під загрозою арешту"; дезертирів з Червоної армії; "людей, що люблять сильні почування" [684].
На території УСРР при підтримці ППШ формувалися координаційно-керівні органи антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється "Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет" (Центрповстанком)(. В УСРР виникають підпільні губернські, повітові, міські й сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп. У липні головні структури Центрповстанкому були розгромлені ВУНК, ліквідовано його осередки у Києві й Катеринославі, заарештовано кількасот учасників підпілля, а ті, що залишилися на волі, змушені були значно обмежити свою діяльність і більш глибоко законспіруватися. Проте створення координаційних осередків не припинялося. У серпні 1921 р. була заснована "Козача Рада", котра у разі вибуху повстання мала керувати діями повстанців на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній.
Діапазон безпосередніх дій повстанських формувань був вельми широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, військ ВУНК, диверсії на комунікаціях і засобах зв'язку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив продуктопостачання з України, пропаганда й агітація, збір розвідувальної інформації [685].
У зв'язку з цим, автор вважає за необхідне зупинитись на одному питанні, яке безпосередньо не торкається діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, але дає об'єктивне уявлення про характер протистояння між противниками, в якому брали активну участь спецслужби. Відомо, що боротьба двох ворогуючих сторін була вкрай жорстокою і безкомпромісною, з великими людськими втратами як з одного, так і з іншого боку. В радянських архівних документах, які відображають процес цього протистояння, містяться дані про терористичні та грабіжницькі акції "контрреволюційних націоналістичних банд" щодо мирного населення, жорстоке переслідування, а то й фізичне знищення політичних опонентів, нелюдське ставлення до полонених тощо [686]. Водночас численні документи партизансько-повстанських сил опору також засвідчують факти масового знищення органами радянської влади та її збройними формуваннями захоплених повстанців і взагалі інакомислячих, здирництва та звірячих розправ над селянами [687].
Автори наукових і мемуарних праць, що висвітлюють цей період, переважно в залежності від політичних переконань звинувачують у тяжких злочинах одну та ідеалізують другу (близьку за духом) із ворогуючих сторін [688]. А скоріше за все правда полягає в тому, що жорстокість була обопільною. Однак виникає питання, що ж все-таки було першопричиною і наслідком такої ситуації.
Уявляється, що першопричин було декілька.
По-перше, воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918-1919 рр. Ще 17 листопада 1918 р. у Москві спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку. Ця рада скерувала в Україну 2 російські і 2 "українські" дивізії. Наприкінці грудня група налічувала близько 22 тисяч бійців. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними і сформований 28 листопада 1918 р. у Курську Тимчасовий радянський уряд України. Цікаво, що В.Ленін пояснив формування цього уряду так: "... Обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів" [689].
По-друге, "воєнний комунізм" в Україні: спроба безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки. І, по-третє, соціально-економічна і політична криза початку 20-х років [690].
Саме ці першопричини призвели до широкого повстанського руху в Україні. З ним не могли впоратися більшовицькі війська, хоча Реввійськрада кинула проти бунтуючих селян кращі частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками - М.Фрунзе, В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком [691]. В цих умовах більшовики почали штучно прискорювати класове розшарування і провокувати антагонізм на селі. Так, в постанові Ради Народних Комісарів УСРР від 29.01.1921 р., яку підписали Голова РНК Х.Раковський і Командуючий усіма збройними силами України М.Фрунзе, знаходимо:
"1.Фронт війни з бандитизмом оголосити фронтом такої ж державної ваги, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами і яким є фронт по боротьбі з господарською розрухою, закликавши маси трудящих України до нещадної боротьби з куркульсько-поміщицьким бандитизмом.
2. З метою політично-економічного розброєння куркульства, яке живить бандитизм, зобов'язати всі військові й цивільні органи влади всебічно сприяти процесу розшарування села (виділено мною - В.С.) шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і поглиблення їх праці" [692].
Реалізація постанови супроводжувалась широкомасштабним терором більшовицького репресивного апарату проти селян, що підтримували повстанців. Про це також яскраво свідчать документи.
У першу чергу слід назвати "Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями", затверджену РНК УСРР 20 квітня 1920 р. За нею така боротьба повинна проводитись найнещаднішим чином, маючи головною метою будь-що захоплювати керівників банд та їхніх помічників, штаби й матеріальну частину. Основними завданнями документ визначив: знищення банд і окремих бандитів; знищення ватажків та їхніх помічників; запобіжні та каральні заходи; практичну роботу по розшаруванню села.
