Виходить праця В.Сідака і В.Степанкова "З історії української розвідки та контррозвідки", де здійснюється спроба узагальнити історіографічні надбання з проблеми й одночасно проаналізувати нові археографічні пам'ятки історії спецслужб України [38]. Один з нарисів цієї колективної монографії безпосередньо торкається історії українських спецслужб періоду 1917-1920 рр. Автор розглядає хід фундації й діяльності спецслужб різних формацій української державності, дає їх класифікацію, вперше виділяє ряд самостійних аспектів проблеми.
Ці ж проблеми В.Сідак порушив у виступах на міжнародних наукових конференціях "Центральна Рада і український державотворчий процес" (березень 1997 р.) [39] та "80-річчя початку відновлення української державності" (травень 1997 р.).
З'являється також низка праць з історії окремих інституцій спеціальних служб України 1917-1921 р., де розглядається становлення контррозвідувальних і розвідувальних підрозділів, військової розвідки, секцій безпеки повстансько-підпільного руху.
Скажімо, в статті П.Михайленка з історії Державної варти Гетьманату П.Скоропадського є дещо про освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи цієї інституції [40]. Автор досліджує організаційну структуру, головні напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти. На жаль, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-розшукових заходів Державної варти, а увагу здебільшого зосереджено на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.
Докладний розгляд діяльності контррозвідувальних підрозділів ("освідомчих відділів") Державної варти зроблено в історичному нарисі В.Сідака [41]. Автор показує історію їх становлення в широкому контексті оперативної обстановки в Українській державі, аналізує їх структурну побудову, форми і методи роботи, найбільш яскраві оперативні заходи по боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, тероризмом, масовими виступами проти існуючого ладу, організованою злочинністю.
Не можна обійти увагою статтю істориків Д.Табачника і Д.Вєдєнєєва, де вперше розглянуто проблему становлення української військової дипломатії 1917-1920 рр. Автори досліджують державну політику в галузі військово-дипломатичного будівництва, характеризують організаційно-штатну структуру військового аташату, висвітлюють конкретні акції військових дипломатів України. Вони підкреслюють серйозне значення військової дипломатії для постачання збройним силам України конфіденційної інформації, налагодження закупівлі зброї за кордоном [42].
У статті Д.Вєдєнєєва з історії розвідки України за наслідками аналізу нових архівних документів розглядається організація роботи центрального апарату військової розвідки УНР, діяльність її окремих резидентур (у Польщі, Румунії), показано здобутки українських розвідників і військових дипломатів [43].
Дослідження історії українського військового аташату періоду Директорії УНР продовжує стаття В.Сідака [44], де детально розглядаються директивні документи військового аташату УНР, основні напрями його професійної діяльності (в тому числі у сфері здобування таємної інформації за кордоном), труднощі розвитку інституції за складних міжнародних і внутрішніх умов існування української державності.
Праці того ж автора з історії військової розвідки [45] та контррозвідки [46] Директорії УНР на основі аналізу нових архівних документів висвітлюють питання організаційно-штатного устрою, правової бази діяльності, основних напрямів оперативної роботи військових спецслужб УНР.
Багато корисної інформації про керівників та співробітників української військової розвідки та військового аташату доби визвольних змагань 1917-1921 рр. вдалося почерпнути з праць В.Роєнка, Я.Тинченка, а також О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка [47].
Проблемі пошуків організаційних форм створення революційних органів безпеки у період Центральної Ради присвячена робота В.Сідака і А.Сироти [48]. На основі вивчення цікавого історичного документа (проекту С.Петлюри щодо створення спеціального Комітету з охорони завоювань революції під час корніловського заколоту) аналізуються перші кроки до фундації подібних органів в Україні. При цьому автори розкривають проблему на фоні суспільно-політичної боротьби за майбутнє української державності.
Детальний розгляд акцій спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху в Україні та діяльності спецслужб ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі (1921 р.) зроблено у статті [49] та історичному нарисі [50] В.Сідака. На основі аналізу документів, які півстоліття перебували за кордоном й не були відомі науковцям України, розглядаються питання організації розвідувальних й контррозвідувальних підрозділів ППШ і повстанських формувань в УСРР, їх боротьби проти радянських і савінковських спецслужб, підбору кадрів, роботи по розгортанню руху опору на території радянської України.
Серйозну увагу проблемі спеціальних заходів ППШ приділив у своїй кандидатській дисертації з історії військової діяльності уряду УНР в екзилі І.Срібняк [51]. Зокрема, розглянуто роботу ППШ по направленню на територію УСРР розвідників, створенню розвідувальних осередків на кордоні та при штабах повстанських формувань в УСРР.
Аналіз окремих аспектів діяльності спецслужб ППШ міститься у брошурі Б.Гудя та В.Голубка, присвяченій питанням українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. [52].
Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [53], де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.
Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [54].
Сучасні дослідники звертаються й до проблеми діяльності іноземних спецслужб в Україні на рубежі 19-20 ст. і в період, що розглядається [55]. Цікаві відомості про розвідувально-підривну роботу спецслужб Австрії, Німеччини, радянської Росії подано у збірнику статей "Останній гетьман" [56], присвяченому державотворчій діяльності Гетьмана П.Скоропадського. Викликає, однак, подив, чому його автори при розгляді діяльності адміністрації П.Скоропадського зовсім обійшли увагою такий пріоритетний напрям її роботи, як творення збройних сил та правоохоронних органів Української Держави.
Отже, у зв'язку з появою окремих спеціальних праць з історії українських національних спецслужб 1917-1921 рр. та праць, де автори порушують її окремі аспекти в процесі висвітлення інших питань, вдалося на даному етапі розвитку історіографії проблеми просунутися вперед у справі відновлення об'єктивної історії минулого спеціальних органів нашої державності.
