Невдовзі Командантом Польової жандармерії був призначений сотник Матвій Яворський. За його командування видано новий статут для ПЖ, оголошений наказом 24 червня 1919 р. за підписом тодішнього Начального Вождя ГА генерала Грекова. Цим статутом передбачалися певні зміни в організаційному устрої ПЖ: змінено назву "Польова жандармерія" на "Польова сторожа"(; вона підпорядковується Команді Етапу Армії та ділиться на шість відділів, кожний з яких складався з корпусної та бригадних сотень [553]; бригадна сотня - з бригадної чети та двох кордонних чет; чисельний склад сотні становив не більше 100 чоловік, а чети - не більше 30.
Кадрове комплектування ПЖ провадилося переважно за рахунок осіб, що мали певний стаж військової служби й пройшли короткий жандармський навчальний курс. Професійні жандарми становили в ПЖ УГА лише незначний відсоток і займали здебільшого посади підстаршин, командантів чет, подекуди - старшин. Причиною такого становища була недостатня кількість професійних жандармів-українців, котрі працювали в колишніх імперських інституціях і погодилися на службу в українській армії.
ПЖ не мала власного однострою (уніформи), вона користувалася уніформою військового зразку із зубчаткою та отоком на кашкеті вишневого кольору. Службовою відзнакою усіх вояків Польової жандармерії була жовто-блакитна опаска на лівому рукаві.
У прифронтових смугах та в складних умовах відступу українського війська ПЖ отримувала підтримку й допомогу від Державної жандармерії.
Незважаючи на велику користь ПЖ для збереження боєздатності армії, зміцнення її тилу, деякі старшини й вояки УГА ставилися до неї дуже неприхильно, чинили їй перешкоди. Таке становище зумовлювалося передусім упередженням, а то й ненавистю до всякої поліції з тих часів, коли її чини діяли як представники чужої загарбницької влади, а також незнанням і недооцінкою ролі цього органу безпеки. В інтересах захисту військової таємниці працювала і цензура польової пошти УГА [554].
Для розгляду справ про скоєння військовослужбовцями злочинів було покликане до життя "військове судівництво" ЗУНР - система, яка включала обласні, окружні та польові військові суди, Польовий Суд Начальної Команди, Найвищий військовий трибунал. Виключно до компетенції Польового Суду відносились кримінальні справи щодо офіцерів та осіб, котрі займалися шпигунством або надавали іншу допомогу противнику [555].
Не можна обійти увагою такі важливі питання, як об'єднання військово-командних апаратів УНР і ЗУНР та взаємодія їхніх спецслужб. З перших днів існування ЗУНР її керівництво висловило прагнення до об'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною в єдину соборну державу. Для участі в урочистому акті з'єднання була затверджена представницька делегація. Акт Соборності (злуки) відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Згідно з проголошеним Універсалом почала існування "одна незалежна Українська Народна Республіка". ЗУНР отримала статус Західної області УНР. При збереженні досить широкої автономії ЗО УНР проголошувалось об'єднання головних сфер державного життя обох частин України, і в тому числі оборонних відомств [556]. Проте на практиці таке об'єднання виявилось здебільшого формальним в силу важкої ситуації на фронтах національно-визвольної боротьби, а також через серйозні суперечності між соціалістичним за політичною орієнтацією керівництвом УНР та буржуазно-ліберальним проводом ЗУНР. "З'єднання відбулося похапцем, - відзначав у серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР В.Темницький, - маса справ лишилася не врегульованою. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики" [557]. Напевно через це в історичній літературі частіше вживається назва ЗУНР, а не ЗО УНР [558].
Відсутність належного порозуміння між командуванням армій УНР і ЗУНР зумовило те, що лише 11 серпня 1919 р. було створено спільний провід - Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідочним відділом цього Штабу керував підполковник Гриців. Однак компетенція Штабу була дуже обмеженою, що не дозволяло "спільному проводові повести ширше справу для об'єднання армій і зосередження в її руках заряду всіма справами" [559]. На жаль, з тих же причин не вдалося налагодити необхідне співробітництво між армійськими спецслужбами УНР і ЗУНР щодо обміну розвідувальною інформацією та проведення спільних контррозвідувальних заходів.
Трагічно склалася й історична доля УГА. На початку червня 1919 р. в армії відчувалися втома й незадоволення проводом. Не на багато кращими були настрої і серед населення краю. Для виходу з екстремальної ситуації 9 червня 1919 р. Виділ (Президія) Національної Ради передав Є.Петрушевичу всю повноту військової і цивільної влади як диктатору. Командуючим УГА був призначений генерал О.Греків. Народ, армія і провід згуртувалися. Справи пішли на краще [560].
В запеклих боях з польськими військами вояки УГА показували приклади мужності та стійкості і досягали успіхів навіть за умов чисельної переваги противника. Досить згадати хоча б відому "Чортківську офензиву" - добре підготовлену (в розвідувальному аспекті теж) і успішно проведену наступальну операцію в червні 1919 р. Однак, будучи виснаженою у боях, постійно відчуваючи гострий брак боєприпасів, під ударами свіжих, чудово озброєних державами Антанти польських з'єднань, УГА за спільним рішенням Директорії УНР і Диктатора ЗУНР 17-18 липня 1919 р. перейшла р.Збруч для допомоги Армії УНР в боротьбі з більшовицькими військами. Наприкінці червня - на початку липня 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. Було ліквідовано всю структуру української державності. Армія УНР і УГА у серпні 1919 р. здійснили успішний похід на Київ, здобули місто, однак змушені були його залишити під натиском військ російського "білого руху" [561].
За умов воєнних невдач, голоду й епідемій, духовної роздвоєності і зневіри в успіх Начальна Команда УГА в кінці жовтня 1919 р. самочинно прийняла рішення вислати парламентерів до денікінського штабу і розпочати переговори про перемир'я й обмін полоненими. 6 і 17 листопада 1919 р. були підписані угоди про перемир'я УГА з армією Денікіна [562]. Згідно з цією угодою УГА в повному складі мала перейти на бік Денікіна за умови незастосування її у війні проти УНР. 16 листопада 1919 р. ЗУНР виходить зі складу УНР і проголошує на терені своїх земель Галицьку державність [563].
Після розгрому "білих" в Україні Червоною армією створений наприкінці 1919 р. в рядах УГА так званий Революційний Комітет досяг угоди з командуванням Червоної армії щодо проголошення УГА "Червоною Галицькою Армією". На той час УГА була практично небоєздатна через великі втрати від тифу, і, на думку багатьох сучасників, ця угода пояснювалась прагненням врятувати "стрільців УГА від розстрілів у підвалах ЧК, де в тому часі гинули всі противники комунізму в Україні" [564].
З 1 березня 1920 р. УГА отримала назву ЧУГА, її корпуси переформовуються в бригади, що увійшли до складу ряду з'єднань Червоної армії [565]. Проте поширення на частини ЧУГА діяльності радянських політорганів, ревтрибуналів, утиски її стрільців на національно-культурному грунті з боку більшовицьких комісарів призвели до виникнення в ЧУГА планів антирадянського виступу. 24 квітня 1920 р. 2-а і 3-я бригади ЧУГА переходять на бік військ УНР. Однак нові союзники С.Петлюри - поляки - роззброїли ці з'єднання й інтернували їх особовий склад до таборів військовополонених. Група генерала Кравса, що приєдналась до 6-ї херсонської дивізії, вже в Галичині відкололась від фронту і пробилась до Чехословаччини. Більшість старшин і стрільців, що перебували в Києві та Одесі, більшовики відправили в табори на північ Росії. Багато з них було розстріляно [566].
