Розуміючи необхідність оперативного забезпечення військових і цивільних комунікацій, керівництво військової контррозвідки подбало про запровадження окремих спецпідрозділів на транспорті. До цитованих вище "Вказівок" додавалося положення про "Контрольні пункти". Вони мали розташовуватися у найважливіших залізничних вузлах і на перехрестях стратегічно важливих шляхів. Обрання місця дислокації й призначення начальника пункту здійснював особисто керівник місцевої філії Інформаційного бюро Розвідочної управи. До завдань контрольних пунктів входила перевірка документів "всіх їдучих залізницею чи іншим шляхом", відсіч спробам шпигунської діяльності та ворожої агітації на транспорті, підготовка списків підозрілих осіб для передачі у досьє Генерального штабу. Всіх українських військовослужбовців, що подорожували без документів, належало затримувати і передавати до військових комендатур.
Слід нагадати, що у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочної управи Генштабу було переведено вищезгадане Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії. До складу центрального апарату Інформбюро входили: 1-й (внутрішнього догляду), 2-й (зовнішнього догляду) та розвідочний відділи. На відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення Збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності в цілому на терені України, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення політичних настроїв військовослужбовців та населення взагалі. Відділ зовнішнього догляду здійснював спостереження за певними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Про функції останнього сказано вище.
Як відомо, Інформбюро при необхідності підпорядковувався й відділ польової жандармерії. "ІНФІБРО" мав свої регіональні органи (філії) трьох штатних типів: "А","Б", "В", а також філії при військових частинах з відповідними штатами. Причому до складу філії кожного типу входили підрозділи внутрішнього і зовнішнього догляду. Філія типу "А" мала ще й реєстраційний відділ, який вирішував питання криміналістики [487].
У "керівних вказівках" про організацію військової контррозвідки, про які вже йшлося, була висунута вимога розробки детальної інструкції для роботи агентури. Незабаром її було укладено під назвою "Інструкція агенту внутрішнього догляду по контррозвідці". Документ передбачав певні вимоги до ділових і морально-психологічних якостей цих таємних працівників: вони мали бути освіченими, культурно розвинутими, добре обізнаними з реальним життям Республіки, комунікабельними людьми. Судячи зі змісту, малися на увазі штатні таємні працівники. Багато місця в документі відводилося характеристиці контингенту, що ним агент мав постійно цікавитись і всебічно його вивчати. До потенційних об'єктів його професійного інтересу відносилися всі особи, котрі ведуть часті розмови з українськими військовослужбовцями щодо військових питань; громадяни, які протягом тривалого часу підтримують контакти з вояками Армії УНР; торговці й контрабандисти; власники готелів, ресторанів, кафе, кінотеатрів та інших розважальних закладів, особливо тих, що відкрилися перед початком військових дій у даному регіоні; особи, що прибули з-за фронтової смуги, з територій, окупованих ворогом; мандруючі артисти, біженці, жебраки, повії та інші. За всіма підозрілими особами потрібно було негайно встановлювати нагляд, повідомляючи про небезпеку відповідних начальників. Взагалі контррозвідники зобов'язувалися працювати в тісному контакті з військовою владою, жандармерією, міліцією, надавати цим органам конкретні докази антидержавної діяльності осіб або груп громадян для проведення їх арештів та інших санкцій.
У разі виявлення осіб, котрі ведуть відверту шпигунську діяльність (наприклад, фотографують місця розташування військ, бойову техніку, фортеці, транспортні засоби), працівникам слід було негайно їх затримувати і передавати в міліцію чи жандармерію, проводити у них обшуки, вилучати необхідні речові докази підривної діяльності. Особливу увагу належало приділяти пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв'язку ворога - таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв'язку українських військ. Для виконання своїх службових обов'язків штатним агентам дозволялося вести зовнішнє стеження за підозрілими громадянами, а також вербувати шляхом підкупу агентів серед військових і цивільних осіб, отримавши на це санкцію свого керівництва. Для систематизації зібраної інформації агенти інколи заводили власну картотеку, куди заносили такі дані: біографічні відомості про людину, її особливі прикмети, характер занять при Центральній Раді, Гетьманаті, службове становище до 1917 р., партійна належність; вчинки людини, на підставі яких до неї виник інтерес контррозвідки. Документ орієнтував на необхідність неухильного дотримання конспірації в роботі. Розшифровка агента допускалася лише у крайніх, надзвичайних ситуаціях.
З професійної точки зору "Інструкція агентам внутрішнього догляду по контррозвідці" містить досить кваліфіковані рекомендації для виявлення за оперативними ознаками осіб, можливо причетних до шпіонажу проти Армії УНР. Ці рекомендації складають більшу частину змісту документа, проте мають не юридичне, а оперативно-прикладне значення. З правової точки зору викликають інтерес пункти 14-19 Інструкції, де регламентуються дії агента по затриманню осіб, що викликають підозру, як через відповідні органи міліції й жандармерії, так і самостійно, але з наступним переданням цих осіб владі. На особливу увагу заслуговує п.16, де говориться про наявність у агента відповідного посвідчення та права вимагати від органів міліції й жандармерії виконання його вказівок щодо затримання осіб, запідозрених у шпіонажі. Водночас зміст Інструкції (як з оперативної, так і з правової точок зору) не можна визнати вичерпним. У ній, зокрема, відсутні: вимоги до особистих якостей агента; особливості його поведінки в екстремальних ситуаціях (включаючи провокацію), рекомендації стосовно способів зв'язку зі старшим співробітником військової контррозвідки тощо.
Інструкція, що регламентувала оперативно-розшукову діяльність Інформбюро, встановлювала і нормативну основу функціонування спецслужби, котра повинна була діяти згідно з чинним законодавством УНР. Співробітники, наголошував документ, зобов'язані чітко знати, що на них покладена лише оперативно-розшукова робота, а судові функції виконують відповідні державні структури. При проведенні обшуків та арештів контррозвідники мали користуватися послугами військової влади або органів внутрішніх справ і лише у виняткових випадках здійснювати ці акції самостійно. Після закінчення розслідування певної справи її матеріали протягом 3-5 днів необхідно було надсилати до військових або цивільних судів за належністю. За скоєні злочини самі співробітники контррозвідки притягалися до відповідальності військовими судами або каралися згідно з військовими статутами. Користуватися зброєю дозволялося лише у випадках збройного нападу на співробітника Інформбюро або спроби заарештованого втекти. Про її застосування співробітник мав негайно доповідати керівництву [488].
Керівництво Розвідочної управи приділяло увагу налагодженню співробітництва між військовими спецслужбами і ДПІ МВС. Як йшлося у доповіді начальника I-го генерал-квартимейстерства Генштабу полковника Мишківського від 27 травня 1920 р., Інформаційне бюро та в цілому Розвідочна управа повинні тримати найтісніший контакт з Політичним департаментом та його відділами, обмінюватися з ними відповідними відомостями, а також в необхідних випадках надавати потрібну допомогу. Всі справи, що торкаються політичного розшуку, започатковані Інформаційним бюро, повинні одразу ж передаватися до відповідних органів МВС за належністю, за невиконанням цього - відповідальність перед судом. Інформаційне бюро призначається тільки для обслуговування військової контррозвідки та здобуття військової інформації, враховуючи, що армія повинна бути цілком деполітизованою [489]. Контррозвідувальні підрозділи Розвідочної управи активно взаємодіяли з Охороною Головного Отамана. Більше того, її начальник М.Чоботарів (1920 р.) за дорученням С.Петлюри опікував контррозвідувальні установи, інші керівники цього охоронного підрозділу - Б.Барвінський (1919 р.), К.Мандзенко (початок 1920 р.) також спиралися на допомогу контррозвідки [490].
