Низка праць радянських авторів, котрі досліджували питання іноземного вторгнення в українські землі в період 1918-1919 рр., містить дані про діяльність спеціальних служб інтервентів (Франції, Англії, Греції) [9]. Історіографічна цінність цих видань збільшується тим, що в них опубліковані оригінальні документальні матеріали, на підставі яких автори переконливо доводили, що спецслужби іноземних держав-інтервентів мали безпосереднє відношення до репресій проти населення України, відверто втручалися у внутрішні справи країни, ігнорували її право на самостійне державне існування.
Із зростанням ідеологізованості суспільно-політичного життя в СРСР та набиранням обертів сталінською тоталітарною машиною проблема історії національних спеціальних служб, антирадянських рухів народного опору більшовицькому режиму потрапляє до числа суворо заборонених. На розгляд цього питання (як складової частини історії незалежного державотворення в Україні взагалі) поширюється ідеологічне тавро української державності як "буржуазно-націоналістичної, контрреволюційної, антирадянської, антинародної", що призводить до вилучення студіювання її історії з наукового обігу, перекручень і відвертих фальсифікацій історичної правди.
Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.
Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.
Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу "Вісті МВБУ", що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10].
Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було "Військово-наукове видавництво" при таборі інтернованих українських військовослужбовців у Каліші, яке з 1923 р. випускало військово-теоретичний журнал "Табор". Багато уваги розробці військово-історичних проблем приділяло "Військово-історичне товариство", яке з 1925 р. видавало часопис "За державність" у формі збірок статей з історії збройних змагань України 1917-1921 рр. [11].
Військово-історичні проблеми розроблялись і в Українському Науковому Інституті у Варшаві, в Бібліотеці ім. С.Петлюри в Парижі (з 1929 р.). Певний час виходили такі військово-наукові періодичні видання української політичної еміграції, як "Вояк", "Військова справа", "Війна і техніка", "Дзвони". Вельми багатим на військово-історичний матеріал став журнал військової еміграції Української Галицької Армії "Український скиталець", котрий спочатку видавався рукописно-репринтним способом [12].
На сторінках періодичних видань української еміграції почали з'являтися статті, де автори порушували окремі питання історії становлення спеціальних органів української державності. Слід згадати працю колишнього співробітника Державної жандармерії ЗУНР І.Козака з історії цього органу безпеки [13]. Автор, окрім викладання власних споминів про службу в жандармерії, простежує процес її створення, аналізує зміни в структурі, характеризує функції цього органу, його особовий склад.
Цікаві моменти з історії спеціальних структур періоду існування ППШ та проведення рейду в листопаді 1921 р. ("Другого Зимового походу") на територію УСРР висвітлюються авторами статей одного з випусків збірки "За державність", який був цілком присвячений цим подіям [14]. Серед його матеріалів є згадки про роботу розвідки й контррозвідки ППШ, підлеглих йому повстансько-підпільних структур в радянській Україні, організацію штабом підривної роботи проти УСРР, хід самого невдалого рейду 1921 р., після поразки якого Державний Центр УНР змушений був відмовитися від подальшої збройної боротьби проти радянської влади. Автори статей збірника критично підходять до прорахунків в організації спеціальних заходів повстанського руху, що призводило до відчутних ударів по ньому з боку радянських спецслужб.
Певний інтерес щодо організації розвідувальної роботи за кордоном становить стаття колишнього офіцера українського військово-морського флоту С.Шрамченка з історії військово-морського аташату України у 1918-1920 рр. [15]. У праці, яка фактично започаткувала дослідження історії військової дипломатії України цього періоду, характеризуються організаційний устрій і функції військово-морського аташату України.
Варто згадати і низку статей на шпальтах збірника "За державність", у яких ідеться про конкретні військові операції Армії УНР. Аналізуючи їх проведення, автори торкаються й питань розвідувального й контррозвідувального забезпечення бойових дій. У праці відомого воєначальника О.Удовиченка при розгляді операції по форсуванню Дністра військами УНР у 1920 р. [16] належне місце відведено розповіді про організацію взаємодії структур військової розвідки при підготовці та здійсненні операції головних сил. В.Савченко у своїй статті критично проаналізував взаємозв'язок недоліків у проведенні спеціальних заходів та воєнних невдач Армії УНР у війні з радянською Росією [17].
Зрозуміло, в даній праці фізично неможливо дати докладну історіографічну характеристику всім публікаціям у періодиці української еміграції міжвоєнного періоду, де тією чи іншою мірою автори торкалися певних моментів з історії спеціальних служб України 1917-1921 рр. Зазначимо, однак, що практично всі ці праці написані співробітниками спецорганів або військовослужбовцями збройних сил української державності, що сприяло введенню в науковий обіг багатьох цінних конкретно-історичних фактів. Безумовно, в них вистачає й авторського суб'єктивізму. Неможливість для багатьох авторів користуватися архівними (узагальненими) джерелами, потреба в оперативному донесенні до читачів відомостей про збройну боротьбу нації за власну державу й незалежність (що було вкрай важливо для підтримки морально-політичного стану українського населення в окупованих землях Західної України й у діаспорі) призводили до певної фрагментарності статей, відсутності глибокого аналізу причин поразки. Проте ці історичні студії закладали наукове підгрунтя для подальшого дослідження історії силових структур України 1917-1921 рр.
