У жовтні 1917 р. прибули військові спостерігачі Франції - генерал Табуї і полковник Перл'є, котрим було доручено стежити за розвитком подій безпосередньо з Києва. Табуї мав двогодинну розмову з головою військового відомства України С.Петлюрою, виявив при цьому великий інтерес до процесу українізації збройних сил і військового аспекту політики Центральної Ради в цілому [122].
Військово-дипломатичні і консульські представники країн Заходу виявляли жвавий інтерес і до проявів громадсько-політичного життя України, контактували з самодіяльними суспільно-політичними об'єднаннями та їхніми лідерами. Так, 2 листопада 1917 р. військові дипломати Франції, Бельгії та Румунії були присутні на III Військовому з'їзді у Києві. Англійський консул Довглес вітав того ж дня Козацький з'їзд [123].
Інформаторами іноземних урядів про становище в Україні були і консульства цих країн - з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Англії, Греції, Італії, Іспанії, Персії, Португалії, Данії, Норвегії, Франції, Швейцарії [124].
Окрім збору професійної інформації, західні емісари намагалися організувати підтримку певних політичних угруповань або їх лідерів, розраховуючи на їхню лояльність при вирішенні деяких питань на користь своїх країн. Дипломати країн Антанти намагалися придбати агентів впливу серед членів Центральної Ради, підтримуючи їх фінансово. Скажімо, через лідера УСДРП М.Порша до редакції "Робітничої газети" надійшло 10 тис. крб. Гроші від Антанти отримував і отаман Вільного козацтва П.Скоропадський. Контакти підтримувалися і з лідерами профспілок залізничників. Не залишилися поза увагою спецслужб Антанти і впливові таємні політичні організації. Іноземним коштом було створено масонську ложу св.Андрія "Молода Україна". Якщо згадати успіх місії Ж.Пеліс'є, то варто сказати, що він був одним з провідних діячів французької масонської ложі "Великий Схід", а С.Петлюра також входив до української масонської організації й пізніше підтримував листування з Пеліс'є, прохаючи про "моральну підтримку" зовнішньої політики УНР [125].
Еволюція української державності від автономії до повноправної суверенної держави відбувалася у надзвичайно складних внутрішніх і міжнародних умовах.
Особливої напруженості ситуації в країні надавало одночасне існування й політична конкуренція влади Тимчасового уряду, рад робітничих і солдатських депутатів та національно-демократичної державності - Української Центральної Ради. В Росії швидко розросталася анархія, визрівав соціальний конфлікт, викликаний невдалими спробами уряду О.Керенського здійснити демократичні перетворення, а також намаганнями встановити авторитарний режим реакційних військових кіл, визнаним лідером яких став генерал Л.Корнілов.
26 серпня 1917 р. головнокомандуючий збройними силами Росії Л.Корнілов надіслав голові Тимчасового уряду О.Керенському ультимативну вимогу передати йому всю повноту влади для встановлення "жорсткого порядку" в Росії та оголосити в столиці воєнний стан. Фактично йшлося про встановлення в Росії мілітаристської диктатури. Звістка про демарш Корнілова викликала тривогу в Україні - Центральна Рада небезпідставно побачила в ньому загрозу реставрації імперської державності. Дії Корнілова кваліфікувалися "контрреволюційними" як щодо Росії, так і України.
Відтак, Генеральний Секретаріат УЦР та інші владні структури, виконавчі комітети рад робітничих і солдатських депутатів, представники політичних партій одразу ж звернулися зі спільною відозвою до населення України, де йшлося про те, що замах контрреволюціонерів з генералом Корніловим на чолі на Верховну владу Російської держави вимагає від органів місцевого самоврядування повести рішучу боротьбу з проявами контрреволюції. Закликаючи громадян до спокою, вони заявили, що всі замахи на здобутий революцією лад, звідкіля б вони не йшли, будуть придушені всіма необхідними засобами [126].
Представник Військового Комітету України при військовому Міністерстві Росії М.Полозов розіслав із Царського Села циркулярну радіограму: "По дорученню Секретаріату Української Центральної Ради об'являється до відома всіх військових українців: контрреволюційний заговор на чолі з генералом Корніловим загрожує всім здобуткам революції, як в Росії, так і на Вкраїні. Перемога Корнілова привела б до порабощення російської демократії і нового поневолення України. Всі військові українці повинні всемірно підтримувати тимчасове правительство в його боротьбі з контрреволюцією. Кожен українець, не повставший в сю рішучу хвилю на захист революції буде зрадником революції і всієї України" [127].
Як бачимо, виступ Корнілова спричинив зростання політичної активності в Україні й кваліфікувався таким, що загрожує здобуткам національного відродження, як військовими, так і політичними колами України. Хоча заяви з приводу корніловського заколоту несли на собі відчутний відбиток соціалістичної демагогії, притаманної провідним політичним партіям тогочасної України, все ж вживані заходи для протидії диктаторським зазіханням реакційної вояччини висунули на порядок денний питання розбудови власних структур безпеки.
Переконливим доказом цього можуть служити дії окремих владних інституцій та громадсько-політичних об'єднань України по усуненню небезпеки корніловщини, спрямовані на створення координуючого органу з питань безпеки та оборони, який повинен був об'єднати сили для протистояння загрозам революційним завоюванням в Україні з боку внутрішніх та зовнішніх ворогів.
27 серпня 1917 р. на об'єднаному засідання рад робітничих і солдатських депутатів м.Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції. До його складу увійшли: командуючий військами Київського військового округу К.Оберучев, начальник міліції, міський голова, голови рад робітничих і солдатських депутатів та представники провідних політичних партій. Метою Комітету була організація боротьби з корніловщиною. 28 серпня УЦР доручила йому виробити план оборони Києва і завчасно мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання плану [128].
Створення комітету викликало неоднозначну реакцію різних політичних сил країни. Так, представники партії кадетів на засіданні Київської Думи виступили з гострою критикою цього заходу, доводячи, що тільки Дума як представник всього населення є повноважним і повноправним органом влади, ініціатором у справі охорони завоювань революції. Від імені кадетів Григорович-Барський заявив, що, по-перше, комітет не є представником народу і у зв'язку з цим не може розраховувати на всебічну підтримку, а, по-друге, він перебуває поза законом, оскільки не визнаний Тимчасовим урядом. Більшовики, погоджуючись, що Дума є органом цивільної влади, заявили про необхідність створення Комітету для проведення рішучих заходів у боротьбі з контрреволюцією.
У результаті обговорення питання про створення Комітету охорони революції Київська Дума більшістю голосів прийняла резолюцію, де зазначалося, що в час, коли революції серйозно загрожує контрреволюція, існує необхідність створення органу, який би об'єднав військову і цивільну владу, бойові організації для протистояння внутрішнім і зовнішнім зазіханням. Одночасно Дума запропонувала ввести до складу органу своїх представників. Від голосування за прийняте рішення утрималися лише делегати від конституційно-демократичної партії. Таким чином, ідея створення спеціального органу безпеки країни одержала підтримку більшості депутатів. Але справа далеко не пішла [129].
