«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…»
«Але переселяються, якщо рани невиліковні».
«А чи є різниця?»
«Звісно є… Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».
«Отже, не всі повертаються?»
«Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».
«Ти була там?»
«Я чула про них».
«Ти не хочеш туди назавжди?»
«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».
Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:
«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»
«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».
«?»
«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»
«Так».
«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику».
Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він вже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав — більші вони за слона чи менші.
Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!»
Ще б трохи і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:
«Дав чортиці у чоло —
Тільки лісом загуло…»
«Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[31] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…»
«В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…»
«Ая', квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося».
Прочанинові стало прикро від істинності сих слів і він напустився на свого Вергілія:
«Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?»
«Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: Я важлива фігурантка у п'єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з'являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п'ятсот сорока одного, що встигли відбутися досьогодні. Я граю Царицю Савську у славетній виставі „Мнемозавр“!»
«А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій йдеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні „нічого“ з „нічим“ рано чи пізно виникає „щось“. Перший-ліпший бурсак…»
Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.
«Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!»
«Мала, я штудіював філософію у Діцеля і Саковича…»
«А все йдно, пацю, ніц не петра' у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і до віку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!»
Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.
«Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…»
Сапфіра опустила ножа.
«…Але, — вів далі Анемподест, — навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з „нічого“ може раптом зробитися „щось“ і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis[32] Зумовленості чи то Напередвизначеності?»
«Прогібіція[33] вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадоксу, — відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспидних звуків у промовлянні. — Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи „чогось“ з „нічого“ пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім'я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненим чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з воднявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок — Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали[34], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв — Касі Бородавки і дав йому ім'я Жиґимонта Павлуса Марамулька, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами, клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні[35] розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондону і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени — Юрась Марамулька на прізвизько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання „нічого“ до „ніщо“, а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі».
