«Ти хто?» — спитав прочанин.
«Сапфіра, Марципанова Акробатка».
«Так ти не загинула?»
Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:
«Хто тобі про це сказав?»
«Кінський Каштан».
Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м'язи прочанина звела судома.
«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»
«Ні».
Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.
«Ти все кажеш: „мертвий“, „загинула“, — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення».
«Не чув», — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап'янові чоботи з гострими срібними носаками.
«Де я?»
«У явності, котра називається Опадло».
«Де?»
«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».
«Це сон?»
«Можеш так вважати».
Анемподестові стало смішно.
«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією[16]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».
«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам'ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».
«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім'я мого світу…»
Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.
«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»
«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена».
«Не вгадав. Ніякий не „універсум“. Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».
«Як?»
«Матня»[17].
«Хто це придумав?»
«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».
«Себто Всевишній?»
«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш „Всевишнім“, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».
«Не розумію».
«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал».
«Припустімо. А це далеко?»
Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».
«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».
«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus[18] тіло (яке ти чомусь називаєш „важким“, хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».
«Тоді скорше звільнишся. Матня — не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку».
«Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі».
«Який здогадливий!» — Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і — як здалося йому — зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.
«Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни».
«Нікти, — виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. — Воно потрапило до Нікти».
Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може це демониця, суккуб?» — випірнули залишки його обережності.
«Авжеж, Нікти», — посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м'язи задерев'яніли і причинний змій застиг зведеною сурмою.
«У твоєму світі людські тіла perdensus[19] — такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму», — повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.
Та пирхнула:
«Це ти мені будеш розповідати про „перденси“? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще».
«Тебе вбили?»
«Помовч же, кабанчику», — дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною гримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.
«З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти — найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?».
«А ти — облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом».
«Он як… — акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. — Може тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо».
Прочанин знітився і промурмотів:
«Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі».
«Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалиму».
Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.
«Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед… переселенням?», — спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.
«То не твоя турбота, Витискуваче, — сказала Сапфіра. Її плоть втратила світлоносність й вижовкла. — Твоя турбота — зовсім інше».
«Чому ти називаєш мене Витискувачем?»
«Дістанемось Карнавалу і там тобі все пояснять».
«А ти?»
