Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.

«Очуняв?»

Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.

«Ти врятувалася…» — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.

«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:

«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…»

«Квасу тут не роблять. Вода — у шафі».

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м'якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

«У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…»

«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

«Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».

«Сцена покаже».

«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю…» — пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам'яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

«Якесь свято?» — запитав він і наблизився до вікна.

«Свято Імперії».

«Хіба Імперію святкують?»

«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…»

«…Смертю?»

«Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!»

«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.

«Панове! Верховний Модератор вистави „Мнемозавр“!» — викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.

«Ніс locus — hic saltus[97], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…»

«Мокрого докору?» — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[98], що я — Модератор. Так?»

«Так», — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

«Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[99]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[100]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім'я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»

«Так», — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».

«Тоді рушаймо!» — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».

«Чим?»

«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

«Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену».

«Чи все приготовлено?» — спитав Модератор.

«Ще не подув гірській вітер», — пропищав один з Розумних Арлекінів.

«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

«Мене кличуть Машканом», — відрекомендувався лівий Арлекін.

«А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами».

«Божими Весельчаками», — уточнив Машкан.

«Веселунами бути чинніше й правописніше», — не погодився Маццакан.

«Весельчаками чинніше!»

«Нехай», — вступився правий.

«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рога у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста. «Чи розумієш ти цю мову?»

«Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».

«Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».

«Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче».

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб: