Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.
«Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче».
19
Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.
Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.
Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».
Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[90]:
«Заносьте!»
Драби занесли.
Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.
«Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня».
«Я вже обрала», — сказала дівчина.
Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.
«Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду Вам рабою до скону днів…» — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.
«Так не робиться», — сказав Лушпак.
«Не за нашим поконом[91]», — підтвердили молодші козаки.
«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:
«Відчиніть скриню!»
Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.
«Треба рубати», — здався старший осавул.
Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.
«Московська робота», — визначив Лушпак.
Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру[92]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.
Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів[93]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П'ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звергаючись ні до кого:
«Ось воно, золото Амвросія…»
«То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку?» — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.
Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.
«Ти тепер така багата», — посміхнувся Приблуда.
«Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх».
Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:
«Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях».
Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.
Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.
«Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас?» — запитав отаман, не підвищуючи голосу.
Лушпак зблід і перехрестився:
«Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…»
«Де Мандавошка?» — загарчав Приблуда.
«В село до молодиць, мабуть…» — непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:
«Чи бачив хто Мандавошку?»
«Хлопці його шукали, батьку, як Ви й наказували, — відповіли йому, — але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили».
«Дозавтра, отже, приведе сюди ляхів», — підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав:
«Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці».
Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:
«Сєй болван найдєн людішкамі думнаго бояріна Салтикова Тімофєя Івановіча в зємляной дирє у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в мєстє, нарєкаємом Охтомкою. Зирянє, в мєстє том обітающіє, сказивалі про сєго болвана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй, прозиваємая Карная. Куміру сєму во врємєна она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.
Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним чєловєком Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.
А вєсу найдено в сєм болване 48 золотніков і 3 долі чістаго золота».
Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.
«Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, — заторохтів костоголовий. — Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знидженого та мандрованого роду нашого…»
Його голосіння перервав страшний крик знадвору.
«З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м'ясо», — заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.
Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.
«Подобається тобі така пупа[94]?» — спитав її отаман.
Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.
Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:
