Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній неремітці[46]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи, як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.
Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.
«Заручника хоче узяти», — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.
Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.
Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.
Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:
«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»
«Ще хто кому нашкодив…» — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.
«Не чую, шо то Ви там шепочете?»
Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м'язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:
«Вам відшкодують».
Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:
«Бабаматка підстрелили лицаря!»
«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті!»
Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.
«Кілько візьмете за панахиду, отче?» — спитав новий господар хутора.
«Відпрацюю молитовним робом за врятування».
«Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».
Прочанин ще раз подякував і спитав:
«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor[47] і захисник єретиків-адамітів?»
«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім'я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…»
Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.
«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.
«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», — збрехав прочанин.
Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.
Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам'яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.
За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.
10
Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.
Марципанова Акробатка виникла звідкись ззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опад-лійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:
«Хіба я можу пересуватися позасвідомо?»
«З моєю допомогою».
«Може я ще щось робив з твоєю допомогою?»
«Може», — погодилась Сапфіра і показала рукою униз:
«Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена…»
«Ми не запізнюємось?»
«Злякався?»
«Я не з своєї волі затримався у Матні надовго».
«Хіба? — непереконливо здивувалася дівчина. — А тут тебе майже не було усього півгодини…»
«Як?»
«Обернися».
Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.
«Не дивуйся, Витискуваче. Час — недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м'якший і легше змінює свої властивості».
«Чому?»
«Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом».
«Може це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?»
«Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… — Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок, і знову твердо стала на ноги. — Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів».
Анемподест вирішив підтримати дівчину:
«В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: „І в Янголах своїх бачить недоліки…“».
«Невже?»
«Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова».
«Ти така вчена людина, — зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. — Ґлобусові ти сподобаєшся».
Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п'ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря.