Врешті ми заблукали. Ґашпер ганяв вулицями, щоразу йому здавалося, що він уже впізнає дорогу і що наші дешеві й водночас хороші готелі десь поруч, от-от – і ми в них вселимося, поступово він почав нервувати, різко тиснути на гальма перед світлофорами й питатись дороги в усіх, кого можна було зустріти цього темного дощового вечора на берлінських хідниках, кілька разів навіть зупинявся біля курвів, які стояли на кожному перехресті в білих панчохах, шкіряній амуніції і високих гренадерських чоботах, тримаючи в руках великі парасольки. Курви спочатку сприймали Ґашперове питання про готель як натяк, але помітивши Сільві, яка злякано посміхалася до них із салону, енергійно лаялися добірною німецькою, втім із відчутною слов'янською інтонацією. Врешті, з якоїсь спроби, вже по восьмій вечора, Ґашперові його затія вдалася, й ми вивантажилися біля підозрілого сірого будинку, на якому справді було написано «пансіонат».

На рецепції сидить чувак з кульчиками в обох вухах, говорить сербською і дивиться футбол. Ґашпер як земляк швидко з ним сторговується, готель справді дешевий, ми викладаємо бабки, але коридорний не хоче нас відпускати, він відверто нудиться, і ми для нього ні більше ні менше як брати-слов'яни, хоча в цьому місті він міг би знайти собі кілька сотень тисяч таких родичів, починаючи з вуличних курвів, хоча на курвів у нього грошей, мабуть, немає, оскільки готель справді дешевий, багато не заробиш. Ми сідаємо на свої торби й дивимося футбол, грає Мюнхен з Манчестером, «ти за кого?» – питаю я його, «та мені насрати, – каже коридорний, – я просто спорт люблю», і тут-таки дістає з-під ящика великий, туго напханий джойнт і пропонує нам, ну, а ми й не відмовляємося. Закінчується перший тайм.

…Я схиляюсь над рукомийником і засовую голову під струмені холодної води. На якусь мить мені кращає, потім знову починається колотун, і голова болить спершу зліва направо, а потім навпаки, і так безперестанку. Телевізор увімкнено на емтіві, порноканалів у цьому готелі, звісно, немає, які можуть бути порноканали з такими коридорними, в кімнаті стоять два ліжка, на них два комплекти постільної білизни, на двох нічних столиках лежать два нових тестаменти в шкіряних оправах, загальна пропорційність лише посилює напади нудоти, хоча припускаю, що це може бути просто від пива. Або від емтіві.

Мені подобаються міста впродовж перших кількох годин мого в них перебування. Тоді вони ще ховають безліч несподіванок, і уявлення про них чисте, мов готельна білизна або ксероксний папір, – за кожним рогом може початись будь-що, й оте будь-що значно важливіше і привабливіше за всі твої топографічні знання. Ось і Берлін закохує в себе з першого погляду, здоровенний і наповнений новобудовами, так, мабуть, виглядав Вавилон перед тим, як там почали будувати всілякі сумнівні вежі. Я вже бачив курвів, я бачив обкуреного коридорного, я навіть встиг привітатися з кількома сусідами-турками, так само, здається, чимось накачаними, хоча, може, це в них ментальне. Загалом Берлін справляв цілком непогане враження. Цікаво, чи є тут німці?

Сільві, як найпритомніша з нас трьох, встигає знайти на рецепції програмку фестивалю сучасної музики, що ось-ось закінчиться, і заявляє, що ми мусимо їхати просто зараз – ми ще встигаємо – на завершальний концерт французького оркестру, який є одним із найкращих у своїй галузі, себто з її слів випливало, що якби атональна музика поділялась на кращу й гіршу, то цей оркестр був би чемпіоном, так що вибору ми позбавлені, треба їхати. Ґашпер встигає переодягти сорочку, я встигаю поклацати пультом – порноканалів немає, – і ми знову запихаємося в авто. На поворотах долівкою перекочуються порожні банки з-під пива й лопотять на протязі путівники. Берліном, очевидно, можна їздити кілька днів поспіль, і пейзаж не видаватиметься знайомим. Місто так щедро заповнене будівельними риштуваннями, що можна припустити, як місцеве населення щоранку виходить зі своїх будинків і заскочено не впізнає пейзажу, який устиг змінитися дослівно за одну ніч. Берлін скидається на юну особу чоловічої статі, такого собі петеушника, котрий недавно почав палити і мастурбувати, від чого його голос зазнає щоденних трансформацій (від паління, мається на увазі), та й узагалі він щодня витягується на додатковий міліметр, виростаючи із затяганої шкільної форми. Я люблю міста, де багато будують. Там є робота для всіх. Навіть для турків.

У буфеті концертної зали алкоголь відчутно дорожчий, до того ж утворюється черга, очевидно, з меломанів. Але ми встигаємо вихилити по пиву й, реагуючи на енергійні заклики Сільві, йдемо шукати свої місця. Публіка не віщує нічого доброго. Сцену розташовано внизу, посеред зали, згори зі стелі звисає кілька десятків мікрофонів, як душові крани в загальній лазні, Сільві каже, що тут дуже добра акустика, одна з найкращих зал в Європі, й саме тут треба слухати атональну музику. І новий джаз – додаю я, і Сільві погоджується.

Неквапно почали виходити музиканти. Дехто був у джинсах, дехто у светрах, у спортивних костюмах не було нікого, і на тому спасибі. Останньою вийшла диригентка. Жінка. Це був добрий знак. Попереду передбачалася пауза, але спочатку треба було вислухати хвилин сорок забойного атонального саунду, Сільві справді зналася на такій музиці, вона вся напружилась і вистукувала пальцями по невидимій клавіатурі. їй простіше – вона піаністка. Але народ переважно варився, праворуч від мене мужик просто заснув, чесне слово, під час атональних пауз його сопіння рельєфно проступало в загальній тиші. Акустика все-таки.

Поночі ми знову опиняємось на дощовій вулиці. Після концерту одна меломанка встигає попередити нас, що насправді фестиваль іще не скінчився, що остання акція (вона так і сказала – «акція») саме починається в залах очікування колишнього Гамбурзького вокзалу, який нині переробили під великий культурний центр, хуйнули туди купу бабок, тепер забавляються там, як собі хочуть, тому, якщо ми справжні меломани, то просто мусимо туди поїхати, вибору в нас знову немає, сама вона, на жаль, поїхати не може, бо має проблеми зі сном і в цей час повинна приймати снодійне, – для чогось розповідає вона, і враження таке, що своє снодійне вона вже прийняла і ним не обмежилася. Вокзал там – показує вона рукою кудись у дощ і махає нам на прощання тією ж таки рукою. Можливо, ми їй уже снимося.

Ґашпер знову сідає за кермо і відчайдушно викручує його в пошуках Гамбурзького вокзалу. Неподалік Бранден-бурзьких воріт, якраз під болотяного кольору російським Т-34 стоїть чувак із дипломатом. Ґашпер пригальмовує біля нього й висовується у вікно. «Мен, – питає, – не підкажеш, де тут Гамбурзький вокзал?» Чувак активізується. «Вам треба завернути за Райхстаґ, – відказує, – проїхати повз парк, потім через міст і праворуч, там за дві автобусні зупинки навпаки, себто ліворуч, а далі вже складніше, там я пояснити не можу». «Давай, поїхали з нами, – пропонує Ґашпер, – покажеш, а потім ми тебе привеземо назад». – «Ні, не можу, – чувак притискає до грудей дипломата, – чекаю на друга». – «Він у тебе що – танкіст?» – питається Ґашпер, очевидно, щоби підтримати розмову. Чувак озирається на розмоклу диявольську бронемашину й щасливо сміється. «Ні, він інженер». – «Супер!» – кричить Ґашпер і лишає чувака наодинці з Т-34. Дивний народ, ці берлінські інженери, думаю я, засинаючи на задньому сидінні.

– Серж, вставай, – говорить мені Сільві.

– Де ми?

– На вокзалі.

– На якому вокзалі? – лякаюсь я.

– На Гамбурзькому.

– А котра година?

– Перша. Ходімо.

Я вилізаю назовні і слухняно йду за своїми друзями, їм варто довіряти, вони не тусуються опівночі під радянськими танками і не жеруть снодійного перед концертами атональної музики. Платформи й зали колишнього вокзалу справді перероблено під великий музей, ми йдемо довгими порожніми коридорами, котрі скидаються радше на корабельні доки, в кінці одного з них стоять чергові, ви куди, питаються, ми, говоримо, на концерт, меломани ми, а, ну то йдіть – байдуже знизують плечима чергові, демонстративно виказуючи свою відстороненість, якісь вони неприкаяні, думаю я, мабуть і в попередній інкарнації були черговими, і то – на цьому самому вокзалі.