По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. – Ви хто? – запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. – Ми «Суперксерокси», – відповів перший, у синьому спортивному костюмі. – Хто? – перепитав Сан Санич. – Ти що, глухий? – сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі. – «Суперксерокси». Весь будинок напроти – наш. Паркінг за рогом – теж. І ще офіс на Південному, – знову вступив у розмову перший, у синьому. – Загалом – ми лідери на ринку, зрозуміло? – це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з-під поли його спортивної куртки випав обріз, зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. – Ми тримаємо мережу оптових центрів, – продовжував перший, – у нас прямі поставки із Швеції. – Ви що, – спробував підтримати розмову Гога, – хочете продати нам ксерокс? – Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. – Ми хочемо, – нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, – аби все було по-чесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. – Ми платимо, – спробував пожартувати Гога, – податковій. – Третій знову невдало повернувся, і обріз загуркотів по підлозі. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. – Брат, ти не зрозумів, – знову почав другий, вкладаючи в слово брат всю свою ненависть. – Ми «Суперксерокси», ми покриваємо весь регіон. – Що ви маєте на увазі? – спитався Сан Санич. – Ти не перебивай, да? – різко сказав перший і повернувся до другого, – говори, Льоня. – Да, – сказав на це Льоня, – у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. – Ну, ми тут теж не чужі, – спробував щось сказати Гога. – Нас тут, у принципі, знають. – Хто тебе знає, браті – вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. – Ну хто тебе знає? – Ну, як хто? – спробував потягнути час Гога. – Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… – Що? – заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. – Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Да вони у нас, в «Суперксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті спихнули їх в мінтовську академію, оптом, із нашою гарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! – Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище. – Не тільки, – додав Сан Санич, аби щось додати, – ми ще у виконкомі… – Що?! – не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. – В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж кришує виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?!!!! – Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський омон, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних пошкоджень, чекати не доводилось.

І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. – Привіт, привіт, – загукав Славік, не помічаючи загального напруження, – всім привіт! – Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. – Партнери? – радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. – Ось! – переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. – Що це? – видушив із себе Гога. – Дозвіл! – переможно вигукнув Славік. – «Вишивані рушнички»! – «Вишивані рушнички»? – недовірливо перепитав Гога. – «Вишивані рушнички»? – підійшов Санич і зазирнув у документи. – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. – «Вишивані рушнички»! – переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив: – Значить так, Георгій Дави-дович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг, – він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: – Ви щось хотіли, товариші? – Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. – Брат, – заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, – так вас що, в натурі губернатор кришує? – Да-да, – нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: – Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. – Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. – Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. – Що, вже йдете? – повернувся Славік до четвірки. – Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув, – дай папіросу, – звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. – А що сталося? – не зрозумів Славік. – Славік, – звернувся до нього Гога, – ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… – грєбєнщікова, – підказав Славік. – Ти організовував харківський концерт ю-ту, ти працював із піонерами. Скажи мені – бог є? – Є, – сказав Славік. – Безперечно, є. Але це не має жодного значення.

До «Бутербродів» забігла Віка, – привіт, підари! – крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, – окей, – сказав напарнику, – я додому. – Я все зачиню, – пообіцяв Санич. – Ну, ясно, – засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. – Де пропадала? – запитав Санич. – Тобі яке діло, – відповіла Віка. – Де пірсинг? – поцікавився Санич. – Продала, – відповіла Віка. Далі вони пили водку, Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. – А ти чому лишилась? – запитав Санич. – А ти? – запитала його в свою чергу Віка. – Ну, в мене бізнес, – сказав він. – До того ж я мов не знаю. – Вона теж не знає, – сказала Віка, – вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? Не зовсім, – чесно відповів Санич. – Слухай, – запитала його Віка, – ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? – Не знаю, – сказав Санич, – я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. – Знайди собі якого-небудь гея, – порадила Віка. – Думаєш, допоможе? – засумнівався Санич. – Навряд чи, – сказала Віка. – Хочеш, поїхали до тебе, – запропонував він. – Це що, трахатись? – Ну, можна не трахатись, – сказав Санич, – можна просто. – Просто – не можна, – авторитетно заявила Віка. І додала: – Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, – рахувала вона, – друга, третя. Це все? – запитала дещо розчаровано. – Все, – виправдовуючись, сказав Санич. – Це майже як пірсинг, – сказала вона, – тільки не загоюється. – Все загоюється, – відповів він. – Ну да, – не погодилась Віка, – моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. – Це теж досвід, – розважливо сказав Санич. – Ага, – зі злістю відповіла Віка, – знаєш, кожен подібний досвід, це як ці штуки в тебе на тілі – завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.