Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника у своєму костюмі – темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відчинив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.

– Привіт. – Я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. – Тут така справа: давай до брата мого з’їздимо.

– Для чого? – не зрозумів він.

– Просто так. Подивитись хочу.

– А що з твоїм братом, проблеми якісь?

– Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.

– Так ти в Амстердам хочеш до нього з’їздити?

– Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?

– Не знаю, – завагався Льолік, – я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.

– Так мій брат і працює на станції. Поїхали.

– Ну, не знаю, – невпевнено відповів Льолік. – Краще поговори з ним по телефону. – І, допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запізнюємось.

Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату. Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама.

– Привіт, – сказав я, – брат не дзвонив?

– Ні, – відповіла вона, – а що?

– Та так, просто, – відповів я і заговорив про щось інше.

Наступного ранку в офісі знову підійшов до Льоліка.

– Льолік, – сказав, – ну як, їдемо?

– Та ну, – занив той, – ну ти що, машина стара, ще зламається дорогою.

– Льолік, – почав тиснути я, – брат зробить твоїй машині капітальний ремонт. Давай виручай. Не їхати ж мені електричками.

– Ну, не знаю. А робота?

– Завтра вихідний, не вийобуйся.

– Не знаю, – знову сказав Льолік, – потрібно поговорити з Борею. Якщо він нічим не підпряже…

– Пішли поговоримо, – сказав я і потягнув його в сусідній кабінет.

Боря і Льоша – Болік і Льолік – були двоюрідними братами. Я знав їх з університету: ми разом закінчували історичне відділення. Між собою вони були не схожі – Боря виглядав мажористо, був худий і підстрижений, носив контактні лінзи й навіть, здається, робив манікюр. Льоша, натомість, був міцно збитий і дещо пригальмований. Носив недорогий офісний одяг, стригся рідко, грошей на контактні лінзи йому було шкода, тому носив окуляри в металевій оправі. Боря виглядав більш доглянуто, Льоша – більш надійно. Боря був старший на півроку і відчував відповідальність за брата, певний братній комплекс. Був він із порядної родини, його тато працював у комсомолі, потім робив кар’єру в якійсь партії, був головою районної адміністрації, ходив в опозицію. Останні роки обіймав посаду при губернаторі. Льоша, натомість, був із простої сім’ї – його мама працювала вчителькою, а тато шабашив десь у Росії, ще з вісімдесятих. Жили вони під Харковом, у невеликому містечку, так що Льолік був бідним родичем, і всі його за це любили, як йому здавалось. Після університету Боря відразу ж вписався в батьківський бізнес, а ми з Льоліком намагалися самостійно стати на ноги. Працювали в рекламній агенції, у газеті безкоштовних оголошень, у прес-секретаріаті Конгресу націоналістів і навіть у власній букмекерській конторі, котра накрилась на другий місяць свого існування. Кілька років тому Боря, переживаючи за наше животіння і пам’ятаючи про безтурботну студентську юність, запросив нас працювати з ним в адміністрації. Його тато зареєстрував під нього кілька молодіжних організацій, через які переводились різні ґранти й відмивались невеликі, проте регулярні суми грошей. Так що ми працювали разом. Робота в нас була дивна й непередбачувана. Ми редагували чиїсь промови, вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки. На моїй візитівці було написано «незалежний експерт». За рік такої роботи я купив собі наворочений комп’ютер, а Льолік – побитий «фольксваген». Квартиру ми винаймали з Льоліком разом. Боря часто приходив до нас у гості, сідав у моїй кімнаті на підлогу, брав до рук телефон і дзвонив проституткам. Нормальний корпоративний дух, одним словом.

Льолік брата не любив. Та й мене, здається, теж. Але ми з ним уже кілька років жили в сусідніх кімнатах, тож стосунки наші були рівними і навіть довірливими. Я постійно позичав у нього одяг, він у мене – гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останні місяці вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бізнес, у який я не ліз, оскільки гроші були партійні і чим це мало закінчитись – ніхто не знав. Я тримав подалі від них заощадження, пачку баксів, зберігаючи її на книжковій полиці поміж сторінками Гегеля. Загалом, я їм довіряв, хоча й розумів, що час шукати собі нормальну роботу.

Боря сидів у себе і працював з документами. На столі перед ним лежали папки з результатами якихось соціологічних опитувань. Побачивши нас, відкрив на моніторі сайт обладміністрації.

– Ага, ви, – сказав бадьоро, як і належить керівнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?

– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з’їздити. Ти його знаєш?

– Знаю, – відповів Болік і почав уважно оглядати свої нігті.

– У нас завтра нічого немає?

Болік подумав, знову подивився на нігті, рвучко прибрав руки за спину.

– Завтра вихідний, – відповів.

– Значить, поїхали, – сказав я Льоші й повернувся до дверей.

– Почекайте, – раптом зупинив мене Болік. – Я теж з вами поїду.

– Думаєш? – недовірливо перепитав я.

Везти його з собою не хотілось. Льолік теж, наскільки можна було помітити, напружився.

– Так, – підтвердив Болік, – поїдемо разом. Ви ж не проти?

Льолік незадоволено мовчав.

– Боря, – запитав я його, – а тобі для чого їхати?

– Просто так, – відповів Болік. – Я не буду заважати.

Льоліка, схоже, напружувала необхідність їхати кудись із братом, який його щільно контролював і не хотів відпускати від себе ні на мить.

– Але ми рано виїжджаємо, – спробував відбитись я, – десь о п’ятій.

– О п’ятій? – перепитав Льолік.

– О п’ятій! – вигукнув Болік.

– О п’ятій, – повторив я і пішов до дверей.

Зрештою, подумав, хай самі між собою розбираються.

Удень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, подумав я. Причому подумав із надією.

Ввечері ми сиділи з Льоліком у себе вдома, на кухні.

– Слухай, – раптом почав він, – може, не поїдемо? Може, зателефонуєш їм ще раз?

– Льоша, – відповів я твердо, – ми їдемо всього на день. У неділю будемо вдома. Не парся.

– Ти сам не парся, – сказав на це Льолік.

– Добре, – погодився я.

Хоча що доброго? Мені тридцять три роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось.

Парковка була порожня, і виглядали ми на ній підозріло. Боря запізнювався. Я пропонував їхати, але Льолік опирався, ходив до супермаркету по каву з автомата, встиг познайомитись із охоронцями, які тут і жили – під великим освітленим супермаркетом. У ранковому повітрі жовто підсвічувались вітрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сів на мілину. Час від часу парковкою перебігали псячі зграї, недовірливо принюхуючись до мокрого асфальту і задираючи голови до ранкового сонця. Льолік розлігся на водійському кріслі, палив одну за одною сигарети і нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата. Вони останнім часом узагалі часто зідзвонювались, нервово щось виговорюючи й постійно сварячись. Ніби не довіряли один одному. Льолік ще раз бігав до автомата з кавою, повернувшись, вилив її собі на костюм, старанно витирав плями вологими серветками і проклинав брата за непунктуальність. З Льоліком завжди так – улітку він пітнів, узимку мерз, за кермом йому було незручно і в костюмі він почувався невпевнено. Брат його напружував і втягував у сумнівну ситуацію. Я радив йому не вкладатись, проте Льолік не слухався, можливість легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Мені лишалось поблажливо спостерігати за цими його спробами фінансових махінацій, тішачись, що не дозволив їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив по каву, поговорив з охоронцями, погодував псів чипсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.