Якщо Мортімер Трідженіс зникає зі сцени, то перед картярами з’являється інша особа. Що це за особа, і як їй вдалося так усіх перелякати? Це не може бути місіс Портер. Вона тут, мабуть, ні до чого. Чи можна довести, що хтось підкрався з садка до вікна і своєю появою навіяв такий страх? Єдине, що наводить на цю думку, походить знову-таки зі слів Мортімера Трідженіса, який казав, що його брат помітив, як у садку щось ворушиться. Це справді дивно, бо вечір був дощовий, хмарний і темний. Якщо хтось задумав перелякати цих людей, він мав притулитися обличчям до шибки, щоб його побачили. А під вікном — квітник три фути завширшки, й на ньому — жодного сліду. Важко уявити собі, як незнайомець за цих обставин міг усіх так перелякати; до того ж, ми не бачимо жодної можливої причини для такого дивовижного вчинку. Відчуваєте, де тут труднощі, Ватсоне?
— Авжеж, — переконано відповів я.
— І все ж таки, якщо ми дістанемо більше матеріалу, то подолаємо ці труднощі, — мовив Холмс. — Мені здається, що в ваших грубезних хроніках знайдеться ще кілька таких таємничих випадків. Проте облишмо цю справу, доки не дістанемо точніших фактів, і присвятімо решту ранку пошукам неолітичної людини.
Я вже, здається, говорив про здатність мого друга цілком відвертати свою увагу від будь-якої справи, але ніколи не дивувався йому так, як того весняного ранку в Корнвелі, коли дві години поспіль він розводився про кельтів, крем’яні стріли й черепки так безжурно, ніби ніякої моторошної таємниці й сліду не було. Лише опівдні, повернувшись додому, ми побачили, що на нас чекає відвідувач, який одразу нагадав нам про цю справу. Він не мав потреби розповідати нам, хто він такий. Могутня постать, пооране зморшками обличчя з вогняними очима і яструбиним носом, висока кучма сивого волосся, золотава з сивиною борода, що пожовкла біля уст від незмінної сигари, — всі ці прикмети були добре знані і в Лондоні, і в Африці й могли належати лише грізній особі доктора Леона Стерндейла, уславленого мандрівника та мисливця на левів.
Ми чули, що він мешкає в цій окрузі, й зо два рази бачили його росляву постать на болотах. Проте він не прагнув до знайомства з нами, та й нам це не спадало на думку, бо відомо було, що саме любов до самотності спонукає його проводити між мандрівками більшу частину днів у маленькій хатинці, схованій у гайку коло Бічем-Ерієнс. Там він жив зовсім самотньо, серед своїх книжок і мап, сам по-простому господарював і анітрохи не цікавився справами сусідів. Через те на мене справив враження той запал, з яким він розпитував Холмса, чи пощастило йому хоч що-небудь розгадати в цій таємничій історії.
— Тутешня поліція зовсім спантеличена, — сказав він, — може, ваш багатий досвід запропонує хоч якусь розв’язку. Я прошу вас довіритись мені лише тому, що під час моїх постійних відвідин цього краю я близько побратався з родиною Трідженісів, — вони мої родичі з боку матері-корнвелки. Тож природно, що їхня страшна доля приголомшила мене. Мушу сказати вам, що я саме вирушив до Африки й був уже в Плімуті, коли ж це сьогодні вранці дістав цю новину, отож негайно повернувся, щоб допомогти в розсліді.
Холмс підняв брови:
— І через те ви зійшли з пароплава?
— Попливу наступним.
— Боже мій! Оце дружба!
— Я вже казав, що ми родичі.
— Так, так, з боку матері. Ваші речі були вже на судні?
— Лише деякі, більша частина ще зоставалася в готелі.
— Зрозуміло. Але хіба могла ця новина потрапити сьогодні вранці до плімутських газет?
— Ні, сер, я одержав телеграму.
— Від кого, дозвольте спитати?
Худе обличчя мандрівника спохмурніло:
— Ви надто вже допитливі, пане Холмсе.
— Це мій фах.
Доктор Стерндейл ледве опанував себе.
— Не бачу рації приховувати це від вас, — мовив він. — Телеграму мені послав містер Раундгей, священик.
— Дякую, — сказав Холмс. — А щодо вашого першого запитання, то можу відповісти, що не зовсім ще з’ясував для себе суті цієї справи; проте сподіваюся, що дійду якогось висновку. Поки що це все.
— То, може, ви хоча б скажете, кого підозрюєте?
— Ні, на це я не можу відповісти.
— Тоді я прийшов сюди даремно. Не марнуватиму далі вашого часу.
Славетний доктор, широко ступаючи, пішов з будинку, помітно роздратований; через п’ять хвилин слідом за ним подавсь і Холмс. Аж до вечора я не бачив його. Коли він повернувся, то з його втомленої ходи й похмурого обличчя я зрозумів, що розслід анітрохи не посунувся вперед. Він переглянув телеграму, що чекала на нього, і жбурнув за ґратці каміна.
— Це з готелю в Плімуті, Ватсоне, — мовив він. — Я дізнався його назву в священика й послав туди телеграму, щоб перевірити слова доктора Леона Стерндейла. Він справді сьогодні ночував там, і частина його речей справді попливла до Африки; сам він повернувся, щоб бути присутнім під час розсліду. Що ви на це скажете, Ватсоне?
— Він надто вже цікавиться нашою справою.
— Надто цікавиться, отож. Ось нитка, за яку ми ще не вхопилися, а вона може вивести нас із лабіринту. Збадьоріться, Ватсоне, бо я певен, що в наших руках ще не весь матеріал. Коли ми зберемо його повністю, всі труднощі будуть позаду.
Я не сподівався ні того, як скоро збудуться ці Холмсові слова, ні того, яким зловісним виявиться наше нове відкриття, що визначить свіжий напрям наших розшуків. Уранці, під час гоління біля вікна, я почув стукіт копит і, поглянувши на дорогу, побачив, як нею щодуху жене двоколка. Вона зупинилася біля наших воріт, із неї вискочив наш друг-священик і з усіх ніг помчав стежкою через садок. Холмс уже встиг одягтись, і ми з ним побігли назустріч.
Наш відвідувач так розхвилювався, що ледве міг говорити, але врешті, відсапуючись, зайшовся криком.
— Ми в полоні диявола, містере Холмсе! Моя бідолашна парафія в полоні диявола! — кричав він. — Там оселився сатана! Ми всі у нього в руках! — Із хвилювання він пританцьовував на місці, й це здавалося б дуже кумедним, якби не його сіре обличчя й божевільні очі. Нарешті він випалив свою страхітливу звістку:
— Містер Мортімер Трідженіс помер цієї ночі так само, як і його сестра!
Холмс ураз підхопився:
— Чи вистачить місця для нас у вашій двоколці?
— Так, вистачить.
— Тоді, Ватсоне, зачекаймо з сніданком. Містере Раундгей, ми до ваших послуг. Мерщій, мерщій, поки там нічого не попересували!
Квартирант займав у будинку священика дві окремі кутові кімнати, розташовані одна над одною. Внизу була простора вітальня, вище — спальня. Під вікнами було видно крокетний майданчик. Ми приїхали раніше за лікаря й поліцію, тож сюди ще ніхто не входив. Дозвольте мені достеменно описати сцену, яку ми побачили того туманного березневого ранку. Вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
Повітря в кімнаті було важке й задушливе. Якби служниця не відчинила зранку вікна, дихати тут було б зовсім неможливо. Однією з причин цього була лампа, що досі чадила на столі. Перед нею сидів у кріслі померлий: його тонка борідка стала диба, окуляри були зсунуті на чоло, а смагляве, худе обличчя, обернене до вікна, так само скривилося з жаху, як і в небіжчиці сестри. Зі зведених судомою рук і ніг, з переплетених пальців було видно, що він, умираючи, заціпенів зі страху. Містер Трідженіс був одягнений, хоч і помітно було, що поспіхом. Оскільки ми вже знали, що ввечері він спокійно ліг спати, виходило, що свій трагічний кінець він зустрів уранці.
Тільки-но ми увійшли до фатальної кімнати, як Холмсова зовнішня байдужість миттю змінилася бадьорістю. За хвилину він зібрався на силі, насторожився, його очі заблищали, обличчя застигло, руки й ноги гарячково заметушилися. Він вискочив на майданчик, вліз через вікно назад, обійшов кімнату, побіг нагору до спальні, — мов гончак, що зачув дичину. Він швидко оглянув спальню й відчинив вікно; тут, мабуть, у нього з’явилася нова причина для збудження, бо він визирнув звідти з вигуком задоволення. Потім кинувся сходами вниз, вискочив через вікно в садок, упав долілиць на траву, підскочив і знову майнув до кімнати, як мисливець, що пильнує здобич. Особливо старанно він оглянув звичайнісіньку лампу у вітальні і навіть виміряв її об’єм. Потім обережно розгледів крізь лупу абажур, що покривав верхню частину скла, зішкріб з нього зовні трохи кіптяви й зібрав її в конверт, який сховав до записника. Врешті-решт, коли з’явилися лікар з поліцією, він подав знак священикові, й ми втрьох вийшли на моріжок.
