2. Тигр із Сан-Педро

Пройшовши зо дві милі цією холодною, сумною місциною, ми опинилися біля великих дерев’яних воріт, від яких вела вглиб похмура каштанова алея. Звивиста затінена дорога підвела нас до низького тьмяного будинку, що чорнів як смола просто олив’яно-сірого неба. У вікні ліворуч від дверей ледве мерехтів вогник.

— Тут чергує констебль, — пояснив Бейнс. — Постукаю у вікно.

Він швидко перетнув травник і стиха постукав пальцем у шибку.

Крізь запітніле скло я побачив людину, що підхопилася з крісла біля каміна, й почув з кімнати крик. Через півхвилини двері відчинив блідий полісмен; він важко дихав, свічка хиталася в його тремтячій руці.

— Що сталося, Волтерсе? — різко спитав Бейнс.

Чоловік витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.

— Як добре, сер, що ви прийшли! Вечір такий довгий, а нерви мої вже не ті, що були колись.

— Нерви, Волтерсе? Я й не думав, що у вас є нерви.

— Еге ж, сер, адже будинок порожній, безлюдний, а тут іще й ота дивина на кухні. А коли ви постукали у вікно, то я й подумав, що це знову він...

— Хто — він?

— Чорт, сер, не інакше. Стояв отут під вікном.

— Хто й коли стояв під вікном?

— Години зо дві тому. Тільки-но звечоріло. Я сидів собі в кріслі й читав. Не знаю вже, чого мені закортіло глянути у вікно, але крізь нижню шибку я побачив пику, що витріщилась на мене! Боже, що то була за пика, сер! Мабуть, ночами тепер мені ввижатиметься.

— Ну-ну, Волтерсе! Хіба ж личить так говорити констеблеві?

— Знаю, сер, знаю... Але це просто приголомшило мене, сер! Нащо це приховувати від вас? Та пика не була ні чорна, сер, ні біла, ні будь-якого іншого відомого мені кольору, а якась глиняста, як-от глину змішати з молоком. І широченна нівроку, вдвічі ширша за ваше обличчя. А дивилася як — очиська здоровенні, вибалушені, зуби білі, вишкірені, мов у голодної звірюки! Ото й кажу вам, сер, що я й пальцем не міг поворухнути, ані рота розкрити, поки те страховисько не кинулось геть. Я побіг за ним через кущі, але, дякувати Богові, там уже нікого не було.

— Якби я не знав, що ви добрий констебль, Волтерсе, я б вам за таке вліпив догану. Хай там сам чорт буде — хіба личить полісмену дякувати Богові за те, що того чорта не вдалося спіймати? Сподіваюся, що не все це примарилось вам через ваші нерви?

— Це, врешті, досить легко перевірити, — мовив Холмс, засвітивши кишеньковий ліхтарик. — Так, — доповів він, швидко оглядаючи моріжок, — черевики, здається, дванадцятого розміру. Якщо й зріст у нього такий самий, то це мав бути справжній велетень.

— Куди ж він подівся?

— Напевно, продерся через кущі й вибіг на дорогу.

— Добре, — похмуро й замислено мовив інспектор, — хто б то не був і чого б він не хотів, він утік, а в нас важливіші справи. Зараз, містере Холмсе, я з вашого дозволу покажу вам будинок.

У спальнях і вітальнях навіть найпильніший обшук не виявив нічого. Напевно, пожильці не привезли з собою ніяких речей, бо майже все, аж до найменших дрібниць, було позичене у власника будинку. Знайшлося багато одягу з мітками «Маркс і компанія, Аппер-Голборн». Телеграфний запит туди вже було надіслано, але виявилось, що Маркс теж нічого не знає про свого клієнта, хіба те, що він добре платить. Серед власного майна господаря була всяка всячина: люльки, кілька книжок — дві з них іспанською мовою, старовинний револьвер і гітара.

— Нічого цікавого, — сказав Бейнс, прокрадаючись зі свічкою з кімнати до кімнати. — А тепер, містере Холмсе, пропоную вашій увазі кухню.

Це була темна, з високою стелею кімната в задній частині будинку, з сінником у кутку, що слугував, напевно, постіллю кухареві. Стіл було захаращено недоїдками й брудними тарілками, — мабуть, залишками вчорашнього обіду.

— Погляньте-но сюди, — мовив Бейнс. — Що це таке, по-вашому?

Він підніс свічку до якоїсь чудернацької речі, яка стояла біля

стінки кухонної шафи. Ця річ була така зморщена, скручена й вицвіла, що було важко сказати відразу, що це таке. Помітно було лише те, що вона чорна, блискуча й нагадує маленького чоловічка. Спочатку мені здалося, що це мумія немовляти-негра, а потім — що це скорчена стара мавпа. Дві низки білих черепашок оперізували її посередині.

— Цікаво, дуже цікаво, справді! — мовив Холмс, розглядаючи цю дивину. — Щось іще?

Бейнс мовчки підвів нас до раковини й посвітив. Там було розкидано шматки тулуба, ніг та крил якогось великого білого птаха, по-дикунськи розтерзаного й обскубаного. Холмс показав на відірвану голову з гребінцем.

— Білий півень, — сказав він. — Цікаво! Справді дивовижна історія.

Але найжахливішу річ містер Бейнс приберіг наостанок. З-під раковини він витяг цинкове відро, повне крові. Тоді взяв зі столу й показав нам велику таріль зі шматочками обгорілих кісток.

— Тут убивали й палили. Це все ми повигрібали з вогню. Вранці тут був лікар. Казав, що кістки — не людські.

Холмс усміхався, потираючи руки:

— Мушу привітати вас, інспекторе: вам дістався цікавий і повчальний випадок. Гадаю, що не ображу вас, коли скажу, що ваші здібності здаються мені вищими за ваші можливості.

Маленькі очиці інспектора Бейнса засяяли від задоволення:

— Ваша правда, містере Холмсе. Ми гниємо в цій провінції. Такий випадок — рідкісне щастя для мене, і я сподіваюся, що не втрачу його. То що ви думаєте про ці кістки?

— Схожі на ягнячі або козячі.

— А про білого півня?

— Щось химерне, містере Бейнсе, вельми химерне. Можу навіть сказати — унікальне.

— Так, сер, тут мешкали, напевно, досить-таки дивовижні люди з не менш дивовижними звичками. Один з них загинув. Може, це слуги підстерегли та вбили його? Якщо це вони, то ми впіймаємо їх, — нині ведеться нагляд за всіма портами. Та моя думка інша. Так, сер, цілковито інша.

— Ви вже маєте свою теорію?

— Так, і сам перевірю її, містере Холмсе. Тут ідеться про мою честь. Ваше ім’я вже відоме всім, а я своє тільки-но починаю утверджувати. Я був би радий сказати потім, що розгадав цю загадку без вашої допомоги.

Холмс доброзичливо усміхнувся.

— Гаразд, гаразд, інспекторе, — мовив він, — ідіть собі своєю дорогою, а я піду своєю. Мої факти завжди будуть до ваших послуг, якщо вам це потрібно. Що ж, гадаю, я побачив у цьому будинку все, що хотів, і решту свого часу можу віддати кориснішим справам десь в іншому місці. Успіхів вам і на все добре!

За багатьма тонкими ознаками, яких ніхто, крім мене, й не помітив би, я побачив, що .Холмс натрапив на гарячий слід. Спокійний, як завжди, для випадкового глядача, своїми просвітленими очима і жвавими рухами він виявляв якусь ледве стримувану пристрасть, напруженість, яка переконувала в тому, що гра почалася. Він, за звичкою, нічого не казав мені, а я, за своєю, нічого й не питав. Мені вистачало й того, що я просто беру участь у цій грі й чим можу допомагаю йому, не перериваючи плину його думок зайвими питаннями. В належний час він сам мав звернутися з цим до мене.

Отже, я чекав, але, на моє розчарування, чекав даремно. День минав за днем, а мій друг так і не просунувся вперед. Якось уранці він поїхав до міста, і з випадкового натяку я зрозумів, що він відвідав Британський музей. Якщо не брати до уваги цієї поїздки, він провів усі ці дні у тривалих самотніх прогулянкахи або за розмовами з сільськими кумасями, з якими заприятелював останнім часом.

— Гадаю, Ватсоне, тиждень на селі пішов би вам на користь, — зауважив якось він. — Яка радість побачити перші зелені пагони на живоплоті й сережки на ліщині! З лопатою, бляшаною коробкою та довідником з ботаніки тут можна чудово й не без користі відпочити. — Він і сам мандрував околицями з усім цим знаряддям, але врожай рослин, з яким він щодня повертався, був небагатий.