Однак навести лад у такому великому будинку виявилося набагато важче, ніж раніше уявлялося. Пробігти десять кілометрів було б куди легше. Передусім я повимітав пил з кутків і зібрав його велетенським пилососом. Потім дерев’яну підлогу легко протер мокрою ганчіркою і, зігнувшись у три погибелі, натер воском. Задихався при цьому наполовину менше, ніж звичайно. Без неприємного відчуття, ніби клубок підступає до горла. І все тому, що кинув курити. Я випив на кухні холодного виноградного соку, хвильку перепочив і за одним махом попорав усе, що залишалося зробити перед обідом. Я розчинив віконниці — і завдяки натертій воском підлозі вітальня наче засяяла. Знайомий запах мокрого пасовища, змішаний із запахом воску, приємно лоскотав ніздрі.

Виправши шість ганчірок, якими натирав підлогу, я повісив їх сушитися надворі й подався на кухню, щоб скип’ятити воду в каструлі й зварити спагеті. До спагеті я додав тріскової ікри та масла, зверху полив білим вином і соєвим соусом. З такою легкістю на душі і приємним настроєм, як цього дня, я вже давно не обідав. З близької березової діброви долинав спів дятла.

Ум’явши спагеті, я помив посуд і знову взявся до прибирання. Вишкріб ванну й умивальник, почистив унітаз і натер до блиску меблі. Завдяки Пацюку, який дбав про чистоту, освіжити меблі виявилося достатньо просто: оббризкав з флакону рідиною, розтер — і все готове. Після того я витягнув надвір довжелезний гумовий шланг і змив водою пилюку з віконних шибок і віконниць. Тепер увесь будинок наче обновився. Я вернувся у вітальню і протер шибки зсередини. На цьому прибирання скінчилося. Останні дві години перед вечором я провів, слухаючи грамзаписи.

Увечері, піднімаючись до кімнати Пацюка на другому поверсі, щоб узяти нову книжку, я запримітив, що велике трюмо коло сходів було страшно брудне. Я приніс рідину для чищення скла, набризкав її на дзеркало і почав терти ганчіркою. Та хоч скільки я старався, бруд не відтирався. Мені було невтямки, чому Пацюк усе дбайливо чистив і тільки забруднене дзеркало не чіпав. Я набрав у відро теплуватої води і, зішкрібши кіпоть з дзеркала нейлоновою щіткою, протер його сухою ганчіркою. Вода у відрі почорніла, мов сажа.

Тонка різьба на рамі свідчила, що дзеркало старовинне і, напевне, дороге. Після моїх зусиль на ньому не залишилося жодної плямки. У ньому відображалася вся моя постать — від голови до ніг — без жодної хиби і спотворення. Я стояв перед ним і якийсь час дивився на себе. Нічого особливо дивного я не помітив. Переді мною був звичайнісінький «я» — як завжди, з невиразним виразом обличчя. Тільки от зображення вражало надмірною чіткістю. Йому бракувало, як правило, властивої зображенням площинності. Здавалося, ніби не я розглядаю своє дзеркальне зображення, а моє плоске зображення — мене справжнього. Я підняв перед собою праву руку і витер губи тильною стороною долоні. Інший я — по той бік дзеркала — зробив те саме. А може, це я повторив те, що зробив інший я, що був по той бік дзеркала. Я вже не був певен, чи справді я з власної волі витер губи тильною стороною долоні.

Зосередивши всю свою увагу на понятті «свобода волі», великим і вказівним пальцями лівої руки я ущипнув себе за вухо. Той, що був у дзеркалі, зробив абсолютно те саме. Здавалось, ніби він так само, як і я, зосередився на понятті «свобода волі».

Врешті-решт мені все обридло, і я відступив від дзеркала. Той, що був у дзеркалі, зробив те саме.

На дванадцятий день сніг випав утретє. Коли я прокинувся, він уже йшов — навдивовижу тихий. Настільки, що навіював сон, від якого очі самі заплющувалися. Сніжинки, не тверді, але й не липкі, повільно кружляючи, спускалися з неба і танули, не встигнувши злежатися.

Я притягнув з комори гітару, насилу настроїв її і спробував заграти давню мелодію. Поки, слухаючи пісеньку Бені Ґудмена «Aіrmaіl Specіal», пригадував забуті акорди, настав час обідати. Я наробив з уже зачерствілого власного хліба бутербродів з невеличкими шматками шинки і з’їв, запиваючи банкою пива.

Коли я повправлявся на гітарі ще півгодини, прийшов Чоловік-Вівця. Сніг і далі падав — так само тихо, як і раніше.

— Якщо ми невчасно, то прийдемо іншим разом! — відразу з порога промовив він.

— Та ні-ні, я дуже радий! Нудьга просто замучила! — відповів я, поклавши гітару на підлогу.

Як і минулого разу, Чоловік-Вівця роззувся, обтрушуючи грязюку, вдарив за дверима черевиком об черевик і зайшов досередини. На тлі снігу його овеча шкура здавалася особливо доречною. Він потрюхикав до крісла навпроти мене і сів, кілька разів пововтузившись і зіпершись руками на підлокітники.

— І цей сніг ще не лежатиме? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Чоловік-Вівця. — Сніг буває двоякий: такий, що лежить, і такий, що тане. Цього разу — саме той, що тане.

— Он що!

— А котрий не тане — той випаде наступного тижня.

— Пива вип’єш?

— Спасибі. Але якщо можна, краще бренді.

Я пішов на кухню, приготував для нього бренді, а для себе пиво й приніс до вітальні разом із бутербродами із сиром.

— На гітарі грали, правда? — захоплено сказав Чоловік-Вівця. — І ми любимо музику. Тільки от грати зовсім не вміємо.

— Та я також не вмію. Мабуть, років десять минуло відтоді, як гітару в руки брав.

— Ну, все-таки, може, щось заграєте?

Щоб не псувати гостеві настрою, я зіграв шматок мелодії «Aіrmaіl Specіal», потім спробував бринькати щось експромтом, але збився з ритму і відклав гітару набік.

— Чудово! — цілком серйозно похвалив Чоловік-Вівця. — Напевне, приємно грати на музичних інструментах, чи не так?

— Якщо вмієш. А щоб навчитися грати, треба мати добрий слух. Та навіть у такому разі, коли вчишся, можна заморити себе власного грою.

— Невже? — здивувався гість.

Він налив собі у склянку бренді, підняв її до рота й почав сьорбати маленькими ковтками. Я відкрив банку пива і пив прямо з неї.

— А переказати ваших слів ми не змогли, — сказав Чоловік-Вівця.

Я мовчки кивнув головою.

— Тільки для цього і прийшли.

Я глянув на календар, що висів на стіні. До дати, обведеної червоним фломастером, яка позначала кінець строку, відведеного мені на пошук вівці, залишалося всього три дні. А втім, тепер мені було вже однаково.

— Ситуація круто змінилася! — сказав я. — Я дуже сердитий. Як ніколи в житті.

Чоловік-Вівця мовчав, завмерши із склянкою бренді в руці.

Я схопив гітару за гриф і з усієї сили вдарив нею об цегляний край каміна. Гітара різко задеренчала — й розлетілася на шматки. Чоловік-Вівця аж підскочив. Його вуха затрусилися.

— Врешті-решт, я також маю право сердитися, — сказав я. Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що я таки маю право на злість.

— Нам дуже прикро, що не вдалося допомогти вам. Та хочеться, щоб ви нас зрозуміли. Ви нам дуже подобаєтеся.

Якийсь час ми вдвох дивилися на сніг за вікном. Пухнастий, схожий на клоччя хмар, що ніби падало з неба на землю.

Я подався на кухню, щоб принести нову банку пива. Проходячи мимо сходів, зиркнув у дзеркало. Інший «я» також ішов по нову банку пива. Ми подивилися один одному в очі й зітхнули. Ми жили в різних світах, але думали про одне й те саме. Зовсім як Ґраучо Маркс і Харпо Маркс із «Качиного супу»[29].

За мною в дзеркалі відбивалася вітальня. А, може, насправді це була його вітальня. І за мною, і за ним була однакова вітальня. З однаковими диванами, килимами, настінними годинниками, картинами, стелажами — загалом усім. Не дуже вишукана, але досить затишна. Однак чимось вони таки відрізнялися. А може, лише так здавалося, ніби чимось відрізнялися.

Я добув з холодильника блакитну банку «Левенбрау» і по дорозі до вітальні, з пивом у руці, ще раз глянув на вітальню в дзеркалі, а потім — на справжню. Як і раніше, Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.

Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один. З подиву в мене аж мороз пішов поза шкірою.