— Добрий день! — щосили вигукнув я. — Хтось є вдома?

Надривав я голос, звичайно, дарма. Бо в будинку не було нікого. Тільки вицокував, відмірюючи час секунда за секундою, настінний годинник поряд з каміном.

На якусь мить голова моя пішла обертом. У темряві час поплив у протилежному напрямі, а видива минулих подій накладалися одне на одне. Згадки про гнітючі переживання осипалися, мов гора сухого піску. Та цей стан скоро минув. Я розплющив очі — і все вляглося. Перед моїми очима відкрився лише дивовижно буденний сірий простір.

— З вами все гаразд? — стурбовано запитала подружка.

— Так, нічого, — відповів я. — Все-таки ходімо нагору…

Поки подружка намацувала на стіні вимикача, я в напівтемряві розглядав годинник, якого запускали в рух три гирі, підвішені на ланцюжках. Вони вже висіли в самому низу, але годинник усе ще продовжував іти, витискаючи з них останні сили. Судячи з довжини ланцюжків, для того, щоб гирі спустилися вниз, потрібен був цілий тиждень. Інакше кажучи, тиждень тому хтось приходив сюди і накрутив годинник.

Я підтягнув гирі вверх, потім сів на диван і витягнув ноги. Диван був старий, ще з передвоєнних часів, але зручний. Не дуже м’який і не дуже твердий, із запахом людських долонь.

Незабаром почулося легеньке клацання, спалахнула електрична лампочка, і з кухні з’явилася подружка. Швидко оглянула всі кутки вітальні, потім вмостилася на дивані й закурила ментолову сигарету. Я зробив те саме. Відтоді, як я познайомився з нею, поступово відчув смак до ментолових сигарет.

— Здається, ваш друг збирався тут зимувати, — сказала подружка. — Як я побачила, в кухні стільки запасів палива і харчів, що вистачить на всю зиму. Справжнісінький тобі супермаркет!

— Та от його нема…

— Перевірмо другий поверх!

Сходами біля кухні ми піднялися нагору. На півдорозі сходи раптом якось дивно повертали вбік. Повітря на другому поверсі здавалося трохи іншим.

— Голова болить, — сказала подружка.

— Дуже?

— Та нічого… Не звертайте уваги. Я до цього звикла.

На другому поверсі містилися три спальні: ліворуч по коридору велика, а праворуч — дві менші. Ми почали заглядати в кожну з них по порядку. Меблів було як кіт наплакав, а порожнечу заповнювали сутінки. У великій кімнаті стояло двоспальне ліжко без матраца й туалетний столик із дзеркалом. На всьому лежав відбиток мертвого часу.

І тільки в маленькій спальні в глибині коридору залишилося щось від людини. Дбайливо прибране ліжко, неглибока вм’ятина на подушці, акуратно складена синювата піжама під подушкою. На тумбочці біля ліжка старомодна лампа, поряд книжка — роман Джозефа Конрада.

Поряд з ліжком стояв важкий дубовий комод. В його шухлядах лежали ретельно розкладені чоловічі светри, сорочки, шкарпетки і нижня білизна. Светри і сорочки зносилися, місцями навіть до дірок, але були з добротної тканини. Серед них я помітив і знайомі речі Пацюка. Сорочки тридцять сьомого розміру, штани — сімдесят третього. Будь-які сумніви щодо цього відпадали.

Під вікном стояли непоказні старомодні стіл і крісло. У шухляді стола я побачив дешевеньку авторучку, три чорнильні капсули й пачку паперу з конвертами. Папером з пачки ніхто не користувався. У другій шухляді валялася напівпорожня баночка з пігулками від кашлю і всякий дріб’язок. Третя шухляда була порожня. Ні щоденника, ні блокнота, ні записника з випадковими помітками — нічого не було. Здавалося, ніби все зайве хтось згріб і викинув, а те, що залишилося, поскладав з надмірною дбайливістю. Я провів пальцем по столу — на пучці лишився білий пил. Не дуже густий. Тижневої давності, не більше.

Я підняв подвійну раму вікна, що виглядало на пасовище, і навстіж розчинив віконниці. Чорні хмари пливли низько над землею. Вітер набирав сили — і під його поривами трава то гнулася, то піднімалася, а тому здавалося, ніби пасовище корчиться, як жива істота. Вдалині видніли берези, за ними — гори. Увесь цей краєвид майже нічим не відрізнявся від фотографії. Не було тільки овець.

Ми спустились у вітальню і всілися на дивані. Після короткого передзвону настінний годинник вибив дванадцяту. Поки не розтанув у повітрі останній удар, ми з подружкою мовчали.

— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.

— Схоже, що залишається тільки чекати, — відповів я. — Ще тиждень тому Пацюк був тут. Навіть речі свої залишив. Отже, напевно, вернеться.

— Але якщо до того часу снігу навалить багато, нам доведеться тут зимувати. І до того ж відведений вам місячний строк закінчиться.

Подружка була права.

— А твої вуха нічого не приймають?

— Нічогісінько. Як тільки прислухаюся — голова починає боліти.

— Ну, то розслабмося і чекаймо повернення Пацюка! — сказав я.

Коротко кажучи, я не бачив іншого виходу.

Поки подружка готувала в кухні каву, я обстежив усі кутки просторої вітальні. Посередині стіни виднів справжній камін. Останнім часом його ніхто не використовував, але дбайливо підготував для того, щоб за бажанням у будь-який момент розпалити вогонь. З димаря впало до каміну кілька дубових листків. На випадок не дуже холодних днів, щоб не спалювати дров, призначалася гасова грубка. Стрілка гасоміру показувала, що бак повний.

Обік каміну тяглися вбудовані в стіну засклені стелажі, забиті силою-силенною старих книжок. Я зняв з полиць і перегорнув кілька з них: вони виявилися передвоєнними і нічого не вартими. Серед них нараховувалося чимало книжок з географії, природознавства, історії, філософії і політології, але всі вони годилися хіба для дослідження питання про те, що входило в базову освіту пересічного японського інтелігента сорок років тому. Траплялися і повоєнні видання подібної цінності. Випробування часом витримали тільки «Героїка» Плутарха, «Вибрані грецькі трагедії» і ще кілька романів. Принаймні з такими книжками ще можна було б перезимувати. Однак загалом таку кількість книжкового непотребу в одному приміщенні я побачив уперше в житті.

На сусідній полиці для творів мистецтва я побачив популярні у середині шістдесятих років настільні колонки, радіо-ламповий підсилювач і програвач. І тільки сотні дві старих платівок, з подряпинами, все ще зберігали свою цінність. Бо музика витримує випробування часом успішніше, ніж ідеї. Я увімкнув підсилювач, навмання вибрав платівку й опустив голку. Нет Кінґ Коул заспівав «На південь від кордону». Здалося, ніби вся кімната вмить заповнилася атмосферою п’ятдесятих.

На протилежній стіні було чотири вікна — на однаковій відстані між собою, з подвійними рамами і заввишки сто вісімдесят сантиметрів. У вікнах я побачив, як на пасовище падає сірий дощ. Дощова завіса погустішала — і далекі гори потонули в імлі.

Посередині дерев’яної підлоги, встеленої килимом завширшки і завдовжки метрів три, стояв столик, диван з кріслами для гостей і торшер. У самому кутку вітальні тулився масивний обідній стіл, укритий білястим пилом.

Кімната, нічого й казати, справді була порожня.

Ще на одній стіні я виявив непримітні двері, відчинив їх — й опинився у просторій коморі завширшки і завдовжки три метри, заваленій непотрібними меблями, килимами, посудом, спортивним знаряддям для гри в гольф, гітарою, матрацами, пальтами, альпіністськими черевиками і старими часописами. Серед усього цього мотлоху я побачив довідник для учня середньої школи і навіть радіокеровану модель літака. Все це були речі, вироблені від середини п’ятдесятих до середини шістдесятих.

Час у цьому будинку плив дивовижним чином. Так само, як ішов старомодний годинник у вітальні. Люди заходили сюди, коли їм заманеться, і, підтягуючи гирі, накручували годинник. Поки гирі опускалися, годинник вицокував секунду за секундою — і час плив. Коли ж люди залишали будинок, гирі спускалися до самої підлоги — і час зупинявся. Згустки застиглого часу лягали на підлогу ніби збляклі шматки чийогось життя.

Прихопивши в коморі кілька старих журналів про кіно, я вернувся у вітальню і взявся їх переглядати. В одному з них я знайшов анонс фільму «Аламо» — режисерського кінодебюту Джона Вейна, що, за словами автора статті, дістав всебічну підтримку самого Джона Форда. «Я, — заявляв Джон Вейн, — хочу створити прекрасний фільм, який залишився б назавжди в серці кожного американця». Однак боброва шапка зовсім йому не личила.