ВЕСНЯНА НІЧ
Настурцій ніч і ніч конвалій
Пливе музика радієва.
В саду тривожний жду – ніч палить ‑
тебе, далека зоре, Єво!
Карузо ночі – тенор місяць
у скриньці радієвій кличе.
Для наших дум замало місця,
кохання вічна таємнице!
І для сердець замало світла,
землі замало і п'яніння!
Вітри ранкові, наче мітли,
з стежок змітають ніч весінню
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини ‑
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине…
Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.
У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…
І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
Ой, залюбились в твоїй дівчині
і вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
твою дівчину палко кохають.
Вдивляючись в уста, як кличуть,
в розсміяних очей огні,
різьблять у пам’яті обличчя,
щоб перелить його в пісні.
Таємні тіні – квіти ночі,
це душі білених дерев,
до місяця летіти хочуть,
та вітер їх не забере.
Молитва ранку до останніх зір…
Коріння тиші, врослі в глину ночі…
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.
…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір…
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…
Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.
І ніч підкови зір в долонях казки губить.
В лісній абетці дивні букви,
наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
передає фонему цю.
О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича – лисиця…
До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.
ЗАБУТА ЗЕМЛЯ
Село вночі свічок не світить,
боїться місяця збудити,
що жовтим без наймення квітом
цвіте в садах, дощем умитий.
Густа вода спливає з гребель,
де обрії спинились в леті.
У бурих кублах побіч себе
звірята, люди і комети.
Забута земле під дощами,
під оливом рудого неба!
Ця пісня серцю наче камінь,
а все ж її співати треба.
ЗАХІД
Над лугом хмари кучеряві,
як вівці, що пасе їх місяць.
Ростуть дівчата, наче трави,
на втіху хлопцям і гульвісам.
Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю ‑
це захід куриться, мов рана.
23 квітня 1935
ЗАКІНЧУЮЧИ
Хто ж потребує слів твоїх?
Чи той, що важить хліб і сіль,
чи той, що відсотки рахує,
чи той, що у безсонну ніч
бунтарські зазиви друкує,
чи той, кого гарячка палить
і з голоду запеклий вже,
чи той, що чорні тюрми валить,
чи той, що тюрми береже?
ЗЕЛЕНА ЕЛЕГІЯ
Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.
Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
жовта дорога вела просто до річки униз.
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.
В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.
Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
хвиль каламутних із‑під льодового покривала виплив,
разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.
Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.
Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
в серці співала весна, краща від цьої з‑за шиб.
Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
Пташка співала мальована на паперовій тапеті.
Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.
Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,
провесна, таловина, шуми далеких сосон.
Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
спомин – роса весняна, щастя забутого сон.
Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.
Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.
І кучерявилась просива курява над половими
міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
вчора, тепер і торік був як потіха й докір.
Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
кожного правда одна, правда зелених хвилин.
ЗЕЛЕНА ВІРА
Зелений бог рослин і звірів
учить мене п’янкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).
Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п’янких рослин зелене тіло.
Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?
14 березня 1936
