— Вчасно прийшла, доню, — сказав дід. — Ходімо. Квітка-цариця чекає тебе.

Він сказав це просто, буденно, але в мені щось колихнулося, ніби в грудях запекла гаряча хвиля, зануртувала. Задихнувшись від хвилювання, запитала:

— Яка… цариця? Я не чула про таку квітку.

— Не чула, а мріяла зустрітися з нею, — пояснив дід.

— Коли?

— Еж хотіла знати, де «центр» рослинного світу? — Дід Радько по-змовницькому підморгнув, задоволено засміявся. — Хіба не так?

— Ви й це знаєте?

— Чому ж не знати?

Думка металася в пошуках раціональної відповіді — як він міг знати про мої бесіди з прадідом? Звідки в мене враження, що знайомство з лісовим характерником давно відома подія, котра відбувалася вже не один раз?

— Ходімо, доню, — заспокійливо мовив дід, беручи мене за руку. — Нащо шукати відповіді на кожне явище? Тріпатися в павутині думок, ніби знесилений метелик. Невже так цікаво, чому приємно пахне троянда і огидно блощиця? Мільйон життів не вистачить, щоб розгадати всі ребуси життя. Йди до основи. До того, без чого дихати неможливо.

Ми рушили лісовою стежиною. Хутко спадали сутінки, поміж чагарями котилася темно-синя імла. Хащі дихали теплом і тонкими пахощами суниць та грибів. Радько повернув зі стежини вбік, впевнено ступаючи босими ногами по глиці й шишках, ніби й не відчував від того жодної незручності.

Йшли довго, та час для мене зупинився. Ліс прозорішав, поміж стовбурами заблимали окремі зорі. Куди він мене веде?

Нарешті стіна лісу залишилася позаду, ми вийшли до болота: у спокійних водах колихалися зірки. На сході жевріла жовтогаряча заграва.

— Що там? — пошепки запитала я.

— Місяць. Незабаром зійде. Він тепер вповні, — скупо одвітив дід. — Сідаймо ось тут, на кручі. — Він показав мені місце, сам вмостився поруч. — Не боїшся?

— А чого боятися? — тихенько мовила я, хоч насправді відчувала тремтіння в тілі й душі.

— Люди бояться того провалля, котре в їхньому серці. Провалля між їхнім незнанням і таємницею. Бояться переступити те провалля, бо там можна загубити оцей-го щабель, на якому нині стоїш. Затямила? Цей втратиш, а хто скаже — чи є інший в сутінках тайни? Знаєш, що було ось тут, де ми сидимо, літ з тисячу тому? — Він зненацька повернув розмову в інший бік, і я розгубилася. Не очікуючи моєї відповіді, Радько тихенько вів далі: — Тут жиди відлюдники-ведуни. Наш хутір прадавній, назва йде ще з тих дохристиянських літ. Коли князі почали мечем і вогнем прищеплювати чужинецьку віру, найстарші ведуни відійшли в пущу, зберігаючи давні сонячні звичаї. Не перечили попам, але навчали молодих юнаків та дівчат, котрі мали нахил до ведунства, лікувати людей. Візантійці не стерпіли цього, одного вечора на лісовий скит налетіло кілька сот дружинників. Пощастило врятуватися лише одному, найстарішому ведунові. Це був мій пращур…

Дід замовк. А в моїй уяві палахкотіла заграва далеких років, чулися передсмертні зойки мудреців, котрі не воліли зігнути шию під ярмо чужинецької віри. Чому вони не зуміли використати досвід і знання для захисту й перемоги? Адже вони були дома, в спільноті з народом, котрий поважав їх, в єдності з природою. Яким чином їхня мудрість знічевіла перед натиском чужоземних догм і забобонів? Чи, може, й мудрості якоїсь особливої не було?

— Все було, доню, — звільна озвався дід, і я вражено відзначила, що він відповідає на мої роздуми. — І мудрість була, і сила була. Та недуга виявилася сильнішою. Хіба це диво? Хіба здоровенні хлопаки не хворіють, не згинаються від мізерних бактерій чи вірусів? Прадавні ведуни й старійшини народу не готові були до підступу й дворуигаості чужих зайд, щирість і довірливість привели до поразки…

Над обрієм викотився багряний місяць. У водах болота заграла іскриста доріжка. Гучно заспівали багатоголосу симфонію жаби.

— Північ, — шепнув дід. — Уважно стеж перед собою. Бачиш ось тут зарості папороті?

— Бачу.

— Там з’явиться цариця-квітка.

— Невже правда, що папороть…

— Тихо. Не карайся запитаннями, доню. Цариця-квітка живе в кожній найдрібнішій рослині, як і в кожній клітинці нашого тіла живе повна людина. Збагнула? То й гаразд. Цариця зберігає в собі всю мудрість мільйонів літ. Згадай, що рослини живуть практично вічно. Який же у них має бути досвіді Та ти й сама вже підійшла до такого розуміння. Наступний крок — торкання до квітки-цариці. Дивися не дивлячись… Слухай не слухаючи…

Чаклунське проміння місяця ткало мерехтливе мереживо, понад болотом попливли ніжні, ледь помітні тумани. Під широкими листками папороті блукали тіні, іскрилися розмаїті вогники — іскорки роси чи, може, світлячки?

— Квітка-цариця прокидається, — почулося зітхання діда. — Зосередься, забудь себе…

Із сутінок поміж травою проклюнувся блакитний паросток, замиготів, запалав, роздвоївся, розтроївся, шугнув угору. В цілковитій тиші викинув сім пелюсток, а поміж ними — віяло золотистих і сріблистих тичинок. Квітка похитувалася, пульсувала, хвилювалася, ніби язичок полум’я над горючою нафтою або спиртом. Дід Радько потис мені руку.

— Бачиш?

— Бачу, — ледь чутно прошепотіла я.

— Якщо вирішила стати вогняною, — суворо проказав дід, — торкнися цариці-квітки. Вона передасть тобі свою силу і право діяти, як квітка. Тобі відкриється все, що знають квіти, все, що вони можуть і хочуть. Торкнися її. І тоді ти вічно йтимеш до неї… Вічно йтимеш до неї… Крізь кільце вогню… І кожен — хто з тобою — теж має пройти цю дорогу…

І я в забутті торкнулася пелюсток квітки-цариці…

Із сутінок, із мерехтіння зірок та іскринок виникає легка постать юнака, ніби зіткана з місячних променів. Тіло не прикрите жодним вбранням, лише квітки — ніжно-червоні, рожеві, блакитні, білі, золотисті, багряні, бузкові, ніжно-фіолетові — виникають і тануть на його чолі, щоках, грудях, руках. Він став по той бік цариці-квітки, простягнув руки до мене, і запахи літнього степу прокотилися, війнули понад нами.

— Вітаю тебе, батьку, — почувся тихий вібруючий голос, ніби скрипка заспівала у просторі. — Вітаю тебе, дівчино.

— Радуйся, синку, — розчулено сказав дід Радько. — Привів тобі подругу. Вона теж піде стежиною вогню.

Мовчить заквітчаний, дивиться. З очей зоріють сині фіалки, тремтить струна серця, намагається сприйнятії чаклунське ладування ночі, збагнути звичним розумом і буденним чуттям. Дарма, дарма! Вже розхлюпано потік раціональності, райдужний водограй небувалого бризкає через край.

— Хто ти? — питаю того, хто подарований сутінками місяцем, квітами.

— А ти хто? — чується ніжний сміх. — Хіба можеш сказати — хто ти?

— Я людина. Дівчина. Я— Русалія…

— Це лише слова. За ними — безмірність. Ти можеш охопити її в слові?

— Я не збагну тебе…

— Людина, — задумливо-радісно сказав юнак, купаючи зеленкуваті долоні в полум’ї цариці-квітки, — всеосяжна глибінь. Як мало ми знаємо самі себе. Втома й обман гнітять нас. Досить переступити межу — і виростають крила, і всесвіт стеле міріади небувалих доріг. Чому ж заростають ті стежки травою забуття й непам’яті?

— Ти говориш так, ніби й сам людина… Поруч мене засміявся дід Радько. Торкнувся плеча.

— Такий же відчайдух, як і ти, доню. Такий же звичайнісінький хлопак. Прибув до мене два роки тому. Каже, що покинув минулі шляхи. Питає шлях у казку. Чуєш — у казку? Ніби я ключар до того краю, хе-хе! Як апостол Петро. Я йому кажу: хто вийшов з казки — той і вернеться до неї. Уявляєш собі, що буде, коли сила зможе свавільно проломлювати двері до казки? Де тоді заховатися красі? В якому притулку?

— І що ви йому відкрили?

— Не я. Сам він відкрив ці двері. Квіти допомогли. Придивися до них пильненько, там є все, що можна вимріяти і бажати. Зумій збагнути, що ти волієш, влий те боління у спільний з квітами потік і змалюй барвами квітів те, в що хочеш перелитися.

— І ти збагнув? — зачаровано глянула я на юнака.

— Збагнув, — кивнув заквітчаний. — Квіти й радість — сутність нової людини. Потік життя прагне у зоряну глибінь, — хіба достатньо для цього лише машин і ракет?