Саме інструментом почуття твориться еволюція, вся краса природи і сама людина. Любов, якою зачинаються і творяться живі істоти й світи, — це повнокровне почуття; хіба можна уявити раціональну любов?
А мисль дуже часто — це спекуляція, прагнення до логізації, до вияснення причинності, сумніви, вагання, непевність, схематичність, пунктирність, відсутність викінченості.
Тут ламали ногу багато мислителів. Їм здавалося, що «стерильність» мислі — свідоцтво її «висоти» й «божественності». Але ж ця «чистота» складалася лише з анемічних пунктирів, в суті своїй була мізерністю, антижиттєвістю. Можна згадати безліч філософів — від Канта до К’єркегора, від Шопенгауера до російських екзистенціалістів, — всі вони були далекі від радісного таїнства життя, всі живилися «мудрістю» інтелектуальних сутінок. Діалектикою живої природи тут і не пахло..
Це треба збагнути глибоко. Особливо нам, майбутнім лікарям, котрі бажають знайти причини багатьох психічних зрушень і патологій. Ідеалізм обезкровив природу, побудував містичні лаштунки «богів», «девів», трансцендентності, потойбічності, алгоритм «втечі в свободу», в «ніщо», в «осягнення абсолюта». Механічний матеріалізм кинувся у протилежний бік, освятив форму, забувши про духовний плід, про таємничу квітку буття. Треба діалектично (навіть полілектично, як каже прадід!) злити все воєдино, синтезувати в одності суб’єкта й об’єкта, відтворити радісне життя цільності.
…Сміх — радість! Я відчула це дуже на вечорі гумору. Читали жартівливі вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався заряд (психозаряд!) сміху, акумулювався, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес. Жаль, нема таких приладів, що фіксували б психоенергію (а тим більше — енергію сміху-радості).
Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, — істерично трясуться. Це — пароксизми сміху. Та в будь-якому випадку сміх є оновлення, оздоровлення. Можна радити хворим більше сміятися, більше прагнути до радості, уникати печалі, песимізму, гнітючих думок…
Жаль, але треба визнати, що більшість сучасних гумористичних творів — лушпиння. Так — гигикання! Хочеться олімпійського сміху, гомеричного реготу, який трясе небо й переплавлюе плоть!..
Такий сміх, котрий воскрешає з мертвих!..
…Знайшла в міфах прадавньої Індії чудовий твір. Там розповідається, як Вішну втілився на Землі вепром, щоб змагатися з драконами. Перемігши потвор, верховний бог одружився з дикою свинею і, наплодивши поросят, розкошував дружньою сім’єю, рохкаючи в болоті.
На небі сполошилися: чому Вішну не повертається?
Послали вісників, вимагали: вернися на небесний трон!
Вішну-вепр завжди відповідав: «Дайте мені спокій. Мені гарно з моїми поросятами. Не хочу знати якогось неба».
Тоді на Землю зійшов сам Шіва, ударив тризубцем у бік Вішну-вепра. Дух бога вийшов з поверженого тіла, поглянув на труп кабана, в якому був поселений, засміявсяі піднявся в небо…
Чудово! Тільки індуси так іронічно можуть трактувати найвищі духовні проблеми. Цей міф стверджує, що лише погляд сміху, радісний погляд самооновлення, погляд парадоксуможе спонукати, змусити інерційну структуру самоліквідуватися. Навіть божественна сила, замкнена у якійсь узгодженій, обмеженій структурі, самозберігається і самовихваляється. Отож, щоб її творчі сили могли саморозкритися, рушити до іншого вияву, потрібен потужний сміх, необхідно збагнути абсурдність того, що є, і потребу того, що визріло. Сміх дає вибір радості.Мені здається, що хворий, який гумористично ставиться до своєї недуги, який може сміятися, — уже на шляху одужання, зцілення…
Можна згадати, що кати й мучителі всіх часів були дуже пісними, печальними й злобними людьми. Страх і сміх — несумісні!..
…Прочитала цікаві легенди про Січ. В тих оповідях славетне козацьке побратимство визначається, як вияв стихії сміху-радості. То був історичний феномен радості буття, його динамічної веселої сили. Тим і велике це явище — щирим віковим сміхом, хоч він і йшов поряд з мороком, полоном, нападами, боями. Старий характерник говорить козакові, який сумує за своєю дівчиною, захопленою в полон татарами:
— Допустивши сум до серця, ти сієш в ньому слабість! Сміх’— то сила. А печаль — пече! Якщо ти в бій ідеш із злом, для помсти, щоб вдовольнити свою ненависть, — то й сам загинеш! А підеш для радості, щоб визволяти друзів і сміятися смерті в лице, — тоді вона тебе обмине, бо як же можна знищити козака, котрий сміється в бою? Сміх— то насамперед життя! Хто вічно сміється — той вічноживущий…
Чудово, чудово! Може, воно й «ненауково», може, критики й піднімуть довбні над такими твердженнями, але я, майбутній лікар, обома руками голосую за такі твердження, за таке розуміння сміху-радості.
Від ніжного сміху зірок, який чув маленький принц Сент-Екзюпері, — до реготу громів і водоспадів, від поетичного «плач буде, сміх буде перламутровим» — до тихої усмішки немовляти…
Печаль — то втрата енергії сміху. То — рутина, болото. Сміх — водограй сили!..
У природі можна спостерігати сміх як концентровану гру. Токування у птахів, сексуальна гра, жирування у тварин, у риб, любов комах і квітів, буяння, розквітання зела, дитячі буйнощі, а в людей — свята, містерії, колядки, танці, весілля, жарти.
Сміх — вибух таємничої сили життя.
Навіть образно можна сказати, що світ твориться сміхом природи — радісним сміхом, бо всі його їдкі видозміни — то вже підробки мороку, обману, песимізму, озлоблення. Це вже псевдосміх! Це вже насмішка, як, наприклад, насилля! Сила — це чудово, а насилля — то вже мерзота!
Згадується вислів Достоєвського: «Краса врятує світ».
Реріх: «Усвідомлення краси врятує світ».
Безумовно, великий художник точніше висловив рятівну динаміку краси: щоб вона подіяла, її треба усвідомити.
Але я (хай пробачать мені великі творці!) хочу додати, що краса нікого не зворушить, не здійснить перевороту в душі, якщо до неї підходить свідомість холодна, сумна, злобна, ненависна, байдужа. Щоб усвідомитирятівну функцію краси, треба до неї підійти з радісним серцем, з веселим дитячим сміхом, який введе красу в чудову еволюційну гру.
…Перечитую свої записи. Задумалася. Щось мене тривожить у всіх цих визначеннях — радість, краса, любов! «Краса врятує світ», «усвідомлення краси врятує», «радість — це життя» і так далі… Чи не шкодять словесні формули розумінню того, що потрібнонам тепер? Тут проситься щось таке, що мовчить про себе, але необхідне, як повітря, вода, їжа. Ми називаємо це необхідне«любов’ю», «щастям», «радістю», «красою», «правдою» і так далі, зсе великі, гучні слова, урочисті визначення. Але, давши такі визначення, акцентуючи їх, як щось надзвичайне, святкове, ми змушуємо свою свідомість ставати на котурни, напружуватись втомлюватися…
Уявити собі, що дихати треба урочисто, святково, напружуючись і молитовно роблячи кожен вдих і видих? Жити б перехотілося від такої священної процедури!
Найпотрібніше повинне бути звичайним. Утвердивши молитовне ставлення до високих понять та ідей, люди віддалили від себе духовний світ, почали тікати від урочистих понять, як від чогось набридливого, що змушує напружуватись і тріпотіти. Лише окремі подвижники та мислителі розуміли, що найсвятіше перебуває у найпростішому, у повсякденному, що найвищі ідеали треба ввести в життя з такою необхідністю, як повітря, воду, щоб вони були в серці, в коленому помислі і стали долею і водієм, а не ритуальністю, не холодною вправою на лояльність у храмі чи на трибуні…
Йога Квітки.Квіто-йога.
Вона мені мариться у снах, в уяві. Найприродніший метод самолікування, самозцілення, саморозкриття. Донести до людини думку про те, що все необхідне нам уже є, воно оточує пас. треба лише побачити, збагнути, усвідомити. Квіти однією лише присутністю уже лікують пас, оздоровлюють, роблять кращими. І все це — поза свідомістю. А якщо збагнути всю грандіозність проблеми свідомо?
