— Покладіть Вітьку в машину, — наказав Гук.

Браконьєри слухняно виконали його веління.

— І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…

— Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…

— Шкуру зняти, — зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. — З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.

Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в «рафик» ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.

Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити, людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, — в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.

Сонячні промені інколи проривалися в прогалини поміж вітами дерев, світляні зайчики грайливо миготіли у вікнах, падали на мертве лосенятко. Голова звірятка похитувалася, коли машина підскакувала на вибоїнах лісової дороги, і здавалося, що Вітька заснув після смачної пащі, повністю довірившись турботам друзів-людей. Лише чорне око докірливо поблискувало, непорушно дивлячись в душу єгера, і в тому мовчанні Гукові вчувалося: «Що ж це ти зробив Василю? Навчив мене довіряти таким, як ти… і я прийшов до простягнутих рук… а тоді — вогонь і морок! І я вже не прийду… навіть до тебе не прийду…»

Мордаті хлопці сиділи на протилежній лавці, понуро сопучи, дивилися десь убік.

Єгер поклав долоню на голову Вітьки, стримав теплий клубок, що підкочувався до горла. Заплющив очі. І знову багрові кола попливли перед ним, понесли його далеко, далеко, у давно загублені роки…

Похитуються носилки. На них — вмираючий боєць а кривавою пов’язкою на чолі. Піднявся на мить, хотів щось сказати Василеві і знову знесилено впав на спину. Довкола гриміла канонада, наступали кайзерівські війська, червоногвардійці бігли в атаку, відчайдушно лаючись, а Гук схилився над товаришем дитячих літ і намагався вирізнити з агонізуючого белькотання осмислені слова.

— Гордійку, Гордійку… Що ти хочеш сказати? Що? Може, передати щось? Скажи… скажи…

— Квіти… квіти… — Гордійко стиснув руку побратима, його вії затріпотіли. — Ти пам’ятаєш? Ми пасли корів… Квіти… і роса… І сонечко… більше нічого… не треба…

Останнє зітхання. І докірливий погляд у глибини синього дивокола. Навіщо? Навіщо?

Гук дав знак товаришам. Носилки лягли на землю. Василь став на коліна перед покійним, торкнувся вустами холодного чола. Поклавши долоню на скляніючі очі, закрив повіки…

Старий єгер отямився від спогадів, застогнав. Голова лосеняти похитувалася біля його ніг. Машина весело бігла поміж сосновими посадками. Ось вона підкотила до арки, на якій красувався напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ». Зупинилася біля брами, прикрашеної візерунчатим різьбленням.

Гук відчинив задні дверцята, вискочив на пісок.

— Виносьте убитого! — твердо наказав він.

Браконьєри покірно виконали його веління.

— Беріть на плечі!

Вони, крекчучи, підняли лося на палицю, просунуту поміж зв’язаними ногами, згромадили на плечі, понесли. Гук відчинив ворота. Поважний чоловік, залишивши рушницю на передньому сидінні, рушив за єгерем і своїми помічниками до кам’яного рожевого будиночка, що виднівся між заростями бузку, прикритий крислатим віттям вікових дубів. На ґанок викотився повний круглолиций чоловічок, щілинки його очей звузилися, розгублено зупинилися на обличчі поважного браконьєра.

— Ван Ванич! Ви? Що сталося?

— Та ось… непорозуміння.

Здоровенні хлопці опустили тушу лосеняти біля ґанку. Старий єгер похмуро глянув на круглолицього.

— Товаришу директор, — офіційно заявив він, — ось ці… типи убили… Вітьку… Я затримав їх, відповідно до існуючого законодавства.

— Гм. Бачу… Але навіщо ж ти… Такого чоловіка…

— Якого чоловіка? — з болем вигукнув єгер. — Хіба заповідник не для всіх? Хіба закон не один? Тоді і за вбивство людини одного треба розстріляти, а іншого — відпустити?!

— Ну що ти, що ти, Василю Йвановичу, — роздратовано розвів руками директор. — То людина, а то…

— А це — дитя невинне, — тужливо сказав Гук. — Ви ж знаєте, Іване Явтуховичу, що Вітька довіряв людям. Вони його підманили, а потім підло… в упор…

Запала гнітюча тиша. Поважний чоловік, якого називали Ван Ваничем, бадьоро кашлянув, хотів поплескати старого єгера по плечу. Той з огидою відсахнувся.

— Все правильно, — почухав потилицю Ван Ванич. — Помилка вийшла. Закон — для всіх! Тут, бачте… ми не врахували, що заповідник, вийшла така загогулина, занесло трохи вбік. Хе-хе! Азарт мисливський. Хіба я не розумію? Атавізм, древні інстинкти… Що ж поробиш, ми ще не янголи!

— Заповідник тут ні до чого, — похмуро заперечив Гук. — Лосів убивати взагалі не дозволено.

— Я заплачу, — примирливо сказав Ван Ванич. — Заплачу. Ви мені пришліть — скільки, я… я все зроблю… Це все правильно — начальник ти чи звичайна людина, порушив закон — відповідай. Хе-хе! Визнаю, визнаю! У нас тепер перебудова, прискорення, самокритика. Самокритика — велике діло! Ви тільки теє… розголосу не треба…

Директор заповідника схвально й улесливо закивав головою.

— Чудово, чудово, Ван Ванич! Хе-хе! Непорозуміння вичерпано.

— А старого, — вів далі, осмілівши, поважний браконьєр, — нагородити треба. За принциповість, твердість… Тим більше що пенсійний вік почався для нього чверть віку тому. Навіщо ж так мучитися людині? Геройський старий, хвалю! Хех-хе! Але заслужений спочинок давно вже чекає його.

Іван Явтухович усміхнувся очима-щілинками.

— Розумію, Ван Ванич. Ясненько. Нагородимо старого. Авжеж.

Гук поглянув ще раз на докірливе око лосеняти, тяжко зітхнув і мовчки пішов геть від ґанку дирекції. Спина його згорбилася, ніби він тримав на ній надмірний тягар. Поважний мисливець-невдаха злобно глянув йому вслід, перезирнувся з своїми помічниками. Один з них — з волохатими, як у горили, руками, фамільярно підморгнув.

— Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…

***

Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики — дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок мднили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів. І ось тепер, у сновидінні, його душа знову прагне відтворити чудове враження. Тільки там, у планетарії, відчувалася неприродність небесної проекції, а тут все було життєво, тривожно, переконливо, подих тайни і глибинної реальності пронизував темно-фіолетову безодню й самоцвіти галактичних спіралей.

Почулася велична музика, ніби мелодійний метроном відлічував ритми вічності. І в потужному потоці того ритму він почав летіти до рідної Галактики. Хто йому сказав, що це його світ? То було тайною, але він знав, що наближається до Чумацького Шляху своїх пращурів, тільки бачить його не зсередини, а ззовні. Здивувався: якою силою летить? Потім усміхнувся: а яке це має значення? Головне — летіти туди, куди притягується серце

У високості ударив гонг.

Стрімко наблизився Чумацький Шлях. Розсипався на воряні рукава, на світоносні джерела.

Назустріч летять, летять полум’яні світи-сфери розходяться врізнобіч — червоні, багряні, блакитні, зелені, жовті, сліпучо-білі. Цілий вихор сузір’їв. Вони сплітаються у фігури казкових звірів, птахів, людей. Так ось звідки древні взяли назви для зоряних знаків! Вони бачили те, що узрів Сава тепер. Вони вміли літати поміж зорями.