— Але хто тобі сказав, — суворо одвітив Джордано, — хто тебе переконав у тому, що я повинен вибирати Один з трьох шляхів, вказаних на камені? В цьому й біда людей, що для них завжди готуються визначені десь, кимось стежки. І все, що з ними трапляється, теж хтось передбачив. Навіть той «прямий» шлях, приготовлений для героїв та ентузіастів, є найвитонченішйй полон. Ти кажеш про вибір?Я відкидаю вибірвзагалі. Який вибір може бути у зерна, кинутого в землю? Великий Мандрівник залишив прекрасне застереження: «Якщо зерно, впавши в землю, не вмре, то самотнім залишиться, а якщо вмре — великий врожай народить». Мудрі слова! Те, що ти пропонуєш, — хитрощі змія. Я не волію жодного вибору, мені нема діла до того, що станеться з моїми книгами та ідеями, з моїм ім’ям. Те, що живе, — житиме, те, що тлінне, — зітліє. А я лечу за вожаком, за лебедем Тайни.
— Ти — божевільний! — жорстко сказав інквізитор. — Я ще раз збагнув неминучість того, що ти маєш загинути, щоб зберегти міць організму церковного.
— Нарешті! — насмішкувато підхопив Джордано. — Для цього хіба треба було приходити до в’язниці?
— Хай діється воля невблаганності, — майже пошепки озвався інквізитор, — Запам’ятай у своїх далеких овітах (якщо в тебе збережетьоя пам’ять), що я зробив усе, аби врятувати тебе. Прощай, брате Джордано!
В’язень не відповів. Інквізитор узяв біля дверей смолоскип. Йа стінах затанцювали тіні. Гримнули двері. Джордано навіть не оглянувся на той скрегітливий звук, тепер його очі, свідомість, почуття були повністю в полоні далекої, величної течії зоряної ріки, котра потроху блякла, насичувалася прозорістю світанку.
Приходив дивний спокій. Не байдужість, не втома духу, а елегійне всерозуміння неминучості того, що малб статися. Для інквізитора, для суддів неминучість є невблаганність, кара, жорстокий присуд. Віками люди будують хатку, щоб захиститися в ній від безмежності, бо в хатці, в храмі, в імперіях, в царствах, в фоліантах догм і канонів вони відчувають себе затишно, звично і можуть панувати над іншими. А вийшовши в безмірність, вони гублять себе і називають це смертю. Тіло — теж хатка, що мурувалася великим скульптором — натурою, природою. В ній — приємно, звично, проте вона теж став в’язницею, якщо за неї триматися. Пташеня мусить вийти з яйця або загинути! Який же тут вибір? Це — неминучість. І разом з тим — свобода! Ось воно: неминучість — свобода! Голос, веління життя, котре розгортав свої віти, листя і квіти далі, вище і глибше. Не боротися з тим велінням, а радісно прийняти тривогу казкового народження.
Джордано навіть не повернувся, коли до його камери на світанку ввійшло товпище чорних привидів. Це була не люди» Вони лишалися тут, у ветхих руїнах його колишньоґо світу, а він болісно бив ще юними крильми об кришталеву сферу, воліючи прорватися з тісноти шаленої суєтності у спокій безвидності, у волю великої пітьми, де жодна барва і проміть не вразить квітки духу. На нього натягли балахон ганьби, обмальований постатями чортів і демонів: це — знаки їхнього безсилля, плювки вслід лебедю, який навіки відлітає з болотяного світу. Губи зімкнули дерев’яними защіпками, щоб єретик не міг промовити жодного слова. Тирани більше всього на світі жахаються слова-логоса, але яка вражаюча наївність і убогість розуміння! Хіба можна втримати катуванням і страхом те, що є підвалиною буття? Логос — нетлінна, пломінна реальність, вона виявляє себе не лише в звуку, котрий можна заглушити, не лише в письмі, яке можна спопелити. Вона повсюдна — і в далеких зорях, у пелюстках квітів, у сміхові дітей, які невпинною лавою пливуть з країни Тайни крізь лона земних матерів, благословляю вас, діти! Настане час — ви збагнете мої думи і цю мою останню мученицьку мить!
Його вели поміж юрмовищем, поміж лютих, глумливих криків та проклять. Він не чув нічого, окрім гуркоту кришталевої сфери, що рушилася вгорі і гострими уламками болісно ранила крила новонародженої сутності. Зупинився на помості, під яким було накладено пуки хмизу и дров. Побачив жовте обличчя інквізитора поміж групою інших суддів священного трибуналу. Вони жадібно давилися в його очі, намагаючись узріти бодай іскру вагання чи сумніву. Бідні тіні! Які мізерні вартості хвилюють вас. Над вами безмірні скарби всісвіту, а ви, мов скорпіони, жалите самі себе, зчепившись у лютому клубку ненависті. Й приніс вам дорогоцінну перлину з таємничого краю, але ви так полюбили своє багно, що люто відкинули руку даючого, прирікши себе на вічну безкрилість.
Хтось простягнув йому хреста до вуст. Джордано рішуче відсторонився, підвів очі до неба і вже не дивився на юрбу. Спалахнув огонь. Дихнуло палючим жаром. Зійшло сонце над покрівлями будинків, і здавалося, що це його промені спопеляють тіло, розривають на частки, несуть у небуття. Нестерпний біль пронизав єство. Джордано застогнав, але защіпки на губах зупинила крик, що рвався з глибини розтерзаної плоті.
Сонце, вогонь, світло жорстокого дня! Ви повстали на мене ніби всесильне божество на безсилого метелика! Й нічого не можу протиставити вам, окрім терпіння й прокляття! Але я не прокляну ні сонця, ні дня, ні світла! Я пошлю всім і всьому прощальне вітання… Бо світло— лише одколоте вістря від моноліту єдності, вістря для стріли ненависті.
О, як мені тяжко! Матінко, утри мої сльози, скропи прохолодною водою спалені вуста! Де ви, друзі з далеких світів, де ви, крилаті генії розуму?
Світло, світло! Невже такі страшні шляхи з твого світу У країну радості? Чи може кожна душа витерпіти оцю прірву муки?
— Вийди! Вийди! Вийди! — прогримів у свідомості наказ. — Ти вільний! Вийди з тіла болю і муки!
Джордано рішуче відкинув той голос. Пірнув у полум’яний вихор і одчайдушно випив келих останнього болю, і крило глибокої пітьми, майнувши в безмір’ї, прикрило його від жорстокого світу, погасивши свідомість.
***
На пульті телезв’язку зажеврів сигнал «надзвичайної терміновості». Почувся мелодійний комп’ютерний голос:
— Крон — член Координаційної Ради Ґеї — викликав Боривітра — лікаря-психолога Верхнедніпровського Пси-центру.
Боривітер, високий худорлявий чоловік, який нервово проходжався відкритою терасою біля дверей кімнати зв’язку, почувши виклик, полегшено зітхнув.
— Нарешті! — Він метнувся до пульта, натиснув клавішу обопільного бачення, пригладив сивого їжачка над зморшкуватим чолом.
Просторовий куб стереозв’язку сповнився бузковою млою, потім незримий промінь описав пунктиром погруддя людини — своєрідний негатив. Ще мить — авторегулятори встановили оптимальну ступінь тотожності, і Боривітер цобачив заклопотане обличчя Крона— відомого всій планеті антрополога, члена Координаційної Ради Землі. Губи вченого були Суворо стиснуті, під насупленими бровами поблискували гнівні іскри.
— Вітаю, Боривітре! — Крон кивнув. — Я вже знаю про лихо.
— Було послано екстравиклик.
— Знаю. Рада збиралаоя на термінове засідання. Як Радан?
— Він житиме, — обережно сказав Боривітер.
— Житиме? — спалахнув Крон. — Ще не вистачало почути, що Радан — найкращий психоаналітик і педагог планети — «не житиме»! Що означає твоє обережне тлумачення?
— Трапилося непередбачене. — Боривітер скорбно нахмурився, важко зітхнув, але сміливо витримав гострий погляд Крона. — Актуальна свідомість Радана заколапсувалася, і ми втратили будь-який контроль над його пси-центром.
— Що це означає об’єктивно?
— Боюся, що це повний розрив з актуальною сферою сучасності, з ноосферою нашого віку. Своєрідне зациклення на психореальності тієї епохи, яку Радан досліджував. Колапс настільки глибокий, що втягнув у свою сферу фізичні центри: все тіло в нього сильно попечене. Проте ми вжили заходів, регенерація буде проведена в найближчі години.
— Що консиліум?
— Утримався від остаточного рішення. Рекомендація! регенерація фізіологічних функцій, спокій, очікування повернення свідомості.
