— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я. — Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло? — Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка? — З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда? — Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь. — Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії? — А чому б і ні? — Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня? — Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво. — Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага! Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Серце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні маленьким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що? — У дуже давнії літа (Туди ні стежок, ні моста, Ні слів звідтам не долина, Не йде ні люд, ні звірина, Лише пилюку й черепки Подарували ті віки), — Так от — у ті літа святі, Що їх назвали золоті, На землях нинішніх Трипілля Серед веселощів, привілля, Без лиха, горя і біди Жили могутні Прадіди… — Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі? Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі: — Чиї, питаєте? Та наші! Ми теж п’ємо з тієї чаші, Яку лишили нам вони… Та чаша — ріки і лани, Зірок іскристе Дивоколо, Сади й ліси густі довкола, Світанки й грозові дощі, Кохання вічні радощі, У просторі привільні птахи, І зело буйне понад шляхом, І Вирій вічно-таємничий, Що нас за Пращурами кличе… — Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів: — Еге ж, багато хто вважає, Що пращурів отих немає. Від них, либонь, одна пилюка, Та в слові, може, їх наука. Відсутня правда в слові тім, Бо вічний пращуровий Дім Й самі вони у Дивоколі, У таємничім казок полі Живуть і у грядуще скачуть, — Побачить можна їх одначе! Але зустріне їх лиш той, Хто мудрий серцем, хто герой, Хто осідла того коня, Що й смерть саму переганя!.. Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів: — Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно! — Я вже сказав, що Прабатьки Жили над водами ріки, Яку здавен Дніпром зовуть. У йменні тім глибока суть. Дана — вода, Землею дана, Що поїть вічно спрагу лану. Вона одвічна, тому й пра, А разом буде — ДАНА-ПРА. Погляньте — там, над Дана-пра, В імлі стоїть Дивич-гора. Кумир прадавній НЕБО-ДИВ Собі ту гору освятив. На ній Святилище було, Кругом і квіти, і зело, Ну а отам, де хатки мріють, Розташувалося село… А втім… це ми так звикли звать, Але для казки — інша стать: Тоді всі селища поспіль Чудовим словом звались ПІЛЬ. ПІЛЬ — це і поле, й площина, Для житла місце, і для сна, Для сіяння, і для збирання, Для радування і кохання. І кожне житло, кожен піль Стрічає вітри звідусіль, — Від полуночі і полудня, У дні легкі і миоготрудні, — Ті вітри людям принесуть І слів, і дій таємну суть. Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ. Сучасне ймення теж звідтіль… Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему: — То звідкіля пішло воно — Те дивне, звучне імено? В Дідів-Троянів був кумир — У Вирій вірний Поводир. Не ідол мертвий — Дух Життєвий, Триликий — тобто Трисуттєвий. Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ — Таємний, звивистий, мов змій. А суть — від коєння до дії, Від божевілля до надії, Бо КИЙ веде до каяття, А ДІЯ рухає життя. Покинеш КИЙ — то маєш спокій, А ДІЯ дасть політ високий. Двобічний був той лик в кумира: Один бік — зло, а другий — миру. І говорили Прадіди, Що КИЙ веде лиш до біди, Що відкриває тайний лик Лиш той, хто в ДІЇ суть проник. Хто коєнь марних пелену Розвіє, мов примару сну. В кумира другий лик — то ЧАХ, Летючий він, неначе птах, Дає здоров’я й забира, Коли прийшла комусь пора, Малює барви на щоках, Смішинок іскри ув очах, Незламну силу у руках, І сіє передсмертний жах Всесильний, таємничий ЧАХ… |
