Розкладаю постіль, яку щойно приніс від кастелянші: на подушку одягаю пошівку, на ковдру напинало, на матрац стелю простирадло. Розпаковую речі: передусім на письмовий стіл ставлю портативну друкарську машинку (її вигляд гріє душу), потім папки з записами, рисунками, фрагментами прози, на полицю складаю два десятки книжок — усі набутки за три роки навчання. Сідаю на ліжко й думаю, що не все так погано, я знову тут — у своєму маленькому, рідному світикові, де найбільше благо — нічого не робити, бо тоді жодним речам не надаєш вагомого значення і не прив'язуєшся до них. Заплющую очі й слухаю себе: як мені добре, спокійно та затишно. Я подолав депресняк, який смоктав із мене соки, я подолав його, відмовившись думати про погане, відмовившись думати про все довкола. Як там у Сковороди: «Світ носить лише суєтну машкару». То що ж робити? — запитує мій голос, і я дивуюся його зміненій (веселій) інтонації.
Підводжуся, відчиняю вікно й дивлюся на університет. Біля 3-ї общаги купа народу: одні заходять, інші виходять. Батьки, з набитими продуктами й дахами торбами, ведуть поселяти жовторотих новобранців-першокурсників. Ласкаво просимо до нормального життя, усміхаюся їм. Через рік вони стануть розкутими, почнуть курити, попивати винце, через два — багато з них пустяться берега — дівчата підуть по руках, а гаврики будуть глушити водку, матюкатися і грати в карти, а ще попереду венеричні хвороби та інші підводні рифи общаги. Як-не-як, але це гарний світ, у ньому є свій шарм. А поки що першокурсники знічені, насторожені, переляканими оченятами дивляться навколо і не розуміють, куди потрапили. В нормальний дурдом, дітки, в нормальний дурдом. Швидко попустить, чекати залишилося недовго. Я втішений, що незабаром почнеться навчання, бо зможу ходити в гості до дівчат, знайомих, друзів, і вони не дадуть пропасти. Коли після моря жив у Ковінька, то від голоду думав, що звар'юю. Гречку, рис і картоплю, які мені залишив Ігор, за два тижні з'їв, і тоді... почалося найгірше. Був період, коли я чотири дні нічого не хавав, лише пив чай. У малій кімнаті Ковінька, яку він використовував як кухню, в тумбочці стояло кілька банок варення й маринованих огірків. Він дозволив брати все, що треба, але... я не наважувався їх відкрити. Голод рано чи пізно бере своє, і тоді... неможливо вистояти. Врешті я взявся за варення. На чаєві з варенням протягнув ще три дні. На щастя, з общаги на літо не виїхав знайомий аспірант, який добивав дисертацію чи то з психології, чи то з педагогіки. Він, наївний, мав необережність запросити мене в гості, я не відмовився. А хулі, я завжди готовий задарма потриндіти про Фройда, Макаренка, Муньє та інших серйозних хлопців, тільки б дали поїсти. Я його розумію: цілий день сидіти над розумними книжками... від цього ж може дашок поїхати. Кілька вечорів ми киряли, і я повертався в кімнату Ковінька, дякувати Богу, неголодний. А ще — багато згадую. Нема чого так перейматися минулим, воно дане лише для того, щоб його інколи згадувати у вигляді випадкових фрагментів, клаптів картинок, вирваних із невідомої цілісності, що несподівано відійшла і яку ніколи не побачиш навіть у довгому сні. Більшість людей зациклені на своєму минулому та майбутньому, значно менше звертають увагу на теперішнє, відтак самі себе пригнічують турботами і всякими дурницями. У хвилини слабкості я також належу до таких людей, стаю однією з сіреньких, непримітних одиниць цієї безликої маси, чия психіка приречена на розподіл світу за принципом: «гідне — негідне», «добро — зло», «користь — шкода». Звідки мені знати про все це? Бо ж той, хто знає, не говорить, а той, хто говорить, не знає. Ця генієва фраза колись переполошила весь Стародавній Китай. Така проста, і така глибока. Що я можу сказати про ці речі, покладаючись на власний жалюгідний досвід? і чи може він бути підставою для вироблення поглядів і суджень про те, що навколо мене? Хочу курити. Я так хочу курити, що аж трусяться руки. Коли я жив у кімнаті Ковінька (чого я так згадую минуле?), в одній із шухляд на його кухні знайшов пачку сухої, давньої «ватри», про яку господар, певно, й забув. Яка насолода курити цигарки з добре висушеним тютюном! Тоді дим ніби живий, гострий, запашний, він густо клубочиться й легко наповнює легені. Внизу по доріжці в бік університету йде чоловік із портфелем, він час від часу потягує цигарку і з-за його спини виривається легкий димок, що одразу розчиняється в повітрі. Я ще нікого не бачив із друзів, мабуть вони приїдуть завтра. В кімнаті сидіти ліньки, виходжу в коридор, іду в рекреацію на перекур. Приємно чути, як общага після літнього затишшя знову перетворюється на вулик, її непривітні стіни, пофарбовані у дурнуватий синій колір, наповнюють звуки балачок, сміху, музики, скрипіння дверей, цокання підборів по бетонних сходинках. Общага знову повертається до нормального життя, тут, як і раніше, відбуватимуться події — погані, хороші, щасливі, прикрі, буденні, урочисті.
Після розлуки з Лідою вирішую більше нічого серйозного з жінками не мати, бо від цього стаєш зомбі, ходиш, ніби мішком прибитий, і з найменшого приводу страждаєш, як ненормальний, мовчки скавулиш через важку долю. Нехай цей семестр буде багатим на читання і творчість, подумки усміхаюся й дивлюся з вікна на двох студенток, які щойно вийшли з 3-ї общаги. Господи, я ж щойно сказав — жодних жінок! чого вони привертають мою увагу? Думаю про друзів, уявляю їхні відкриті і дорогі обличчя. Не знаю, чи вже прибули зі своїх міст Юля, Таня, Хо-хо, Дека... я й забув, що Деку відрахували... Він обіцяв приїхати в гості, коли я нещодавно зависав у нього в Чернігові. Вахтерка Петрівна сказала, що кілька днів тому про мене запитувала дівчина. Петрівна жувала бутерброд із білого хліба й велетенського шматка вареної ковбаси, запивала його гарячим чаєм і, ковтаючи, додала: харошенька дєвочка. А то! Але хто ж це може бути? Настя? Тома? Навряд чи вона сама прийшла б. Хто ж це був? Яке це має значення? Це ж міг бути хто завгодно. Якщо це мене тривожить, значить, я хочу, щоб до мене прийшли в гості і щоб це була неодмінно дівчина. Як не крути, я не готовий до самотності і до тієї внутрішньої рівноваги, яку вона здатна подарувати. Тепер я мушу зізнатися собі, що живу фальшиво, ніби штучно, всі мої кроки ніби наперед заплановані і відбуваються з певною послідовністю. Заради цієї послідовності я, мабуть, і борюся помилково зі своїми почуттями, кидаюся врізнобіч, а потім шукаю собі виправдання чи постійно себе картаю. Емерсон сказав би, що це і є саме життя, яке триває в думках; а вони щодня переслідують тебе, напливають відчаєм, радістю, надією, страхом, ваганням, постійно змінюються, і ти перетворюєшся на беззахисну рибину в їхніх бурхливих водах. Хочеться інколи сказати, що все це лайно собаче, що все це дурнуваті й безпідставні міркування на важливі теми, для яких не маю елементарного досвіду. Молоді люди, такі, як я, під час депресії часом люблять оплакувати важку долю. Ха, яка в дупі важка доля? Живий, здоровий, не каліка, розумом, здається, не обділений, здоров'ям також... у мене ж нема церебрального паралічу, енурезу, цукрового діабету чи іншої біди... Чого ж скиглити? Дівки інколи пристають, забігають у гості, а я тут розводжуся, бляха, про буддизм і сенс існування. Мені ж не сімдесят років. Ось візьму зараз і почитаю Тракля чи Даріо — все забудеться. Найважливіше — не піддатися нікчемній буденності та її жалюгідним дрібницям, бо вони поступово перетворять свідомість у смітник. Треба випрати шкарпетки й труси, а ще футболку, штани й сорочку, все це потім випрасувати, треба поприбирати в кімнаті, бо в ній чорт голову скрутить, треба подумати, що сьогодні й завтра їсти, з чого зварити собі бодай примітивну юшку, треба дістати гроші, аби купити літнє й зимове взуття, нові труси й шкарпетки, бо старе все розлазиться, а ще теплу куртку (на крайняк осінню, в ній можна чудово проходити зиму), такі-сякі крупи, олію, нову зубну щітку та пасту (вже задовбався чистити зуби поташем), шампунь, мило, крем і станок для гоління (розмріявся!), не кажучи про пиво, горілку й вино, книги, квіти, презервативи й подарунки для дівчат. Пауза. Все це нереально, не варто цими дрібними проблемами перейматися. Краще послухаю «Аукцион» чи «The Pogues» і про все забуду. Краще сяду за стіл писати чи малювати і заспокоюся. Одна моя знайома з філфаку каже, що стан депресняка, відчаю чи ностальгії можна легко контролювати — варто лише поставити власне бачення цього ніби з боку — ніби перенести свідомість за «рамки» таких почуттів, і тоді вона перестане бачити лише в непривабливих тонах. Легко їй казати, але ж я не дощовий хробак, якому все одно, де і з ким повзати, яку музику слухати і яке небо бачити. Дощовим хробакам усе до одного місця. А ми — люди — так не вміємо, тому й страждаємо як ненормальні, і нас це пригнічує й тішить.
