Ну, що? видурив у старого лиходія запис?» Таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче чекала на нього вже кілька годин на ґанку і не витерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота. «Ні, тітонько!» відповів Іван Федорович, злазячи з візка: «у Григорія Григоровича нема ніякого запису».

«І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Коли-небудь попадеться, їй-право, відлупцюю його власними руками. О, я йому спушу сала! Однак треба спочатку поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Але не про це тепер річ. Ну, що ж, обід був хороший?» «Дуже… так, вельми, тітонько».

«Ну, а які були страви, розкажи? Стара, я знаю, майстерниця доглядати за кухнею».

«Сирники були з сметаною, тітонько. Соус з голубами, начиненими…»

«А індичка зі сливами була?» запитала тітонька, бо сама добре вміла готувати цю страву.

«Була й індичка!.. Вельми гарні панночки, сестриці Григорія Григоровича, особливо білявенька!»

«А!» сказала тітонька і подивилася пильно на Івана Федоровича, що, почервонівши, опустив очі. Нова думка швидко промайнула в її голові. «Ну, що ж?» запитала вона з цікавістю й жваво: «які в неї брови?» Слід зауважити, що тітонька завжди бачила першу красу жінки — у бровах.

«Брови, тітонько, точнісінько-с такі, які, ви розповідали, замолоду були у вас. І на всьому обличчі невеличкі веснянки».

«А!» промовила тітонька, задоволена зауваженням Івана Федоровича, який, проте, й на думці не мав сказати цим комплімент. «А яке було на ній плаття? хоч, проте, тепер важко знайти такої добротної матерії, яка от хоча б, приміром, у мене на оцім капоті. Але не в цьому річ. Ну, що ж, ти розмовляв про що-небудь з нею?»

«Тобто, як?., я-с, тітонько? Ви, може, вже гадаєте…»

«А що ж? що ж тут дивного? на все божа воля. Може, тобі на роду написано жити з нею в парі».

«Я не знаю, тітонько, як ви можете таке говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене…»

«Ну, от уже й образився!» промовила тітонька. «Ще молода дитина!» подумала вона про себе: «нічого не знає! треба їх звести докупи, хай познайомляться!»

Тут тітонька пішла глянути на кухню і залишила Івана Федоровича. Але з того часу вона тільки й думала про те, як побачити скоріш свого племінника жонатим і побавити маленьких онучат. У голові в неї нагромаджувались самі тільки готування до весілля, і помітно було, що в усіх справах вона метушилася значно більше, ніж раніш, хоч, одначе, ці справи йшли скоріш гірше, ніж краще. Часто-густо, готуючи якесь тістечко, яке вона ніколи не довіряла куховарці, вона, замислившись і уявляючи, що біля неї стоїть маленький онучок, що просить пирога, неуважно простягала йому руку з кращим шматком, а дворовий пес, користуючись з цього, хапав цей ласий шматок і своїм голосним жваканням виводив її з задуми, за що й бував завжди битий кочергою. Навіть облишила вона свої улюблені заняття і не їздила полювати, особливо, коли замість куріпки застрелила ворону, чого ніколи раніше з нею не траплялось.

Нарешті, через чотири дні після цього, всі побачили викочену з сарая у двір бричку. Кучер Омелько, він же городник і сторож, ще з самого ранку стукав молотком і прибивав шкіру, відганяючи безперестану собак, що лизали колеса. Вважаю за свій обов'язок попередити читача, що це була та сама бричка, на якій їздив ще Адам. І тому, коли хтось буде видавати іншу за адамівську, то це суща брехня, і бричка неодмінно підроблена. Зовсім невідомо, яким чином вона врятувалася від потопу. Треба гадати, що в Ноєвім ковчезі був для неї окремий сарай. Шкода дуже, що читачам не можна описати її вигляду. Досить сказати, що Василина Сашпорівна була дуже задоволена з її архітектури і завжди жалкувала, що вийшли з моди старовинні екіпажі. Сама будова брички трохи набік, тобто так, що правий бік її був значно вищий за лівий, дуже їй подобалася, бо, з одного боку, як вона казала, може влазити низенький, а з другого — високий. Зате всередині брички могло вміститися штук п'ять малорослих і троє таких, як тітонька. Десь опівдні Омелько, впоравшися з бричкою, вивів зі стайні троє коней, трохи, може, молодших од брички, і почав їх прив'язувати вірьовкою до величного екіпажа. Іван Федорович і тітонька, один з лівого боку, друга з правого, влізли у бричку, і вона рушила. Мужики, що траплялися по дорозі, бачивши такий багатий екіпаж (тітонька тільки коли-не-коли виїздила в ньому), шанобливо зупинялися, знімали шапки і вклонялися до пояса. Години за дві кибитка зупинилася перед ґанком, — гадаю, не треба говорити: перед Ґанком Сторченкового дому. Григорія Григоровича не було вдома. Бабуся з панночками вийшла зустріти гостей в їдальню. Тітонька підійшла величною ходою, дуже ловко виставила одну ногу наперед і сказала голосно:

«Дуже рада, пані моя, що маю честь особисто засвідчити вам мою пошану. А разом з решпектом[61] дозвольте подякувати за гостинність вашу моєму племінникові Іванові Федоровичу, що дуже він нею хвалився. Чудесна у вас гречка, пані! Я бачила її, під'їжджаючи до села. А дозвольте дізнатися, скільки кіп ви маєте з десятини?»

Після цього почалося загальне цілування. А коли посідали у вітальні, то бабуся-господиня почала:

«Щодо гречки я не можу вам сказати: це справа Григорія Григоровича. Я вже давно облишила це, та й не можу: вже стара! В старовину в нас, я пам'ятаю, гречка була до пояса; тепер бог знає що, хоча, між іншим, і кажуть, що тепер усе краще». Тут бабуся зітхнула. І якомусь спостерігачеві почулося б у цьому зітханні зітхання давнього вісімнадцятого століття.

«Я чула, моя пані, що у вас власні ваші дівки чудесні вміють виробляти килими», промовила Василина Кашпорівна і цим зачепила бабусю за найчутливішу її струну. При цих словах вона ніби пожвавішала, і розмова в неї полилася про те, як слід красити прядиво, як готувати для цього нитку. З килимів швидко розмова з'їхала на те, як солити огірки і сушити груші. Одно слово, не минуло й години, як обидві дами так розговорилися між собою, ніби вік були знайомі. Василина Кашпорівна багато про що вже почала говорити з нею таким тихим голосом, що Іван Федорович нічого не міг почути.

«Та чи не хочете подивитися?» сказала, підводячись, бабуся-господиня.

З нею попідводилися панночки й Василина Кашпорівна, і всі подалися у дівочу. Тітонька, одначе, дала знак Іванові Федоровичу залишитися і сказала щось тихо бабусі.

«Машенько!» сказала бабуся, звертаючись до білявенької панночки: «зостанься з гостем, та поговори з ним, щоб гостеві не було скучно!»

Білявенька панночка залишилася й сіла на диван. Іван Федорович сидів на своєму стільці, як на голках, червонів і опускав очі; але панночка, здавалося, цього не помічала і байдуже сиділа на дивані, розглядаючи уважно вікна та стіни, або стежачи очима за кішкою, що лякливо пробігала під стільцями.

Іван Федорович трохи підбадьорився і хотів був почати розмову; але здавалося, що всі свої слова він розгубив по дорозі. Нічого не спадало на думку.

Мовчанка тривала біля чверті години. Панночка все так само сиділа. Нарешті, Іван Федорович насмілився: «Влітку дуже багато мух, пані!» промовив він напівтремтячим голосом.

«Дуже багато!» відповіла панночка. «Братік спеціально для цього зробив хлопавку з старого матінчиного черевика; але все ще дуже багато». Тут розмова знову припинилася, і Іван Федорович вже ніяк не знаходив слів.

Нарешті, господиня з тітонькою й чорнявою панночкою повернулися. Поговоривши ще трохи, Василина Кашпорівна попрощалася з бабусею і з панночками, незважаючи на всі запрошення залишитися ночувати. Бабуся з панночками вийшли на ґанок провести гостей і довго ще кланялися тітоньці й племінникові, що виглядали з брички.

«Ну, Іване Федоровичу! про що ж ви говорили удвох з панночкою?» запитала по дорозі тітонька.

«Вельми скромна й добронравна дівиця Марія Григорівна!» сказав Іван Федорович.