1919 - За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, у першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Окремого наголосу потребує цілеспрямований гарматний обстріл будинку Михайла Грушевського. Він нищився не лише як оселя тодішнього керівника держави. Завойовники знали, що професор має унікальне зібрання історичних документів, які засвідчували право України на державну незалежність.

Більшовицько-російські окупанти не пощадили навіть такого символу уярмлення України, яким був Губернаторський палац, що знаходився в Києві на перехресті нинішніх вулиць Інститутської та Шовковичної. Справа в тому, що в ньому за часів української влади були резиденції' гетьмана Павла Скоропадського та

головну масу із яких становили комуністи, могли помістити звичайні тюрми. Проте в липні 1933 року число «превентивно» заарештованих у всій Німеччині досягло 26789 осіб. Для їх утримання було створено 50 таборів. Коли в квітні 1934 року керівництво гестапо зосередилося в руках Генріха Гіммле-ра, на основі «диких таборів» створюється ціла «індустрія» ізоляції людей. У тому плані активно вивчається досвід більшовицької Росії. Досвід Леніна й Сталіна вже через 15 років, спочатку в Німеччині, а потім і по всій Європі втілювали Гітлер і Гіммлер.

Симона Петлюри. Керівниками окупаційного режиму ставилося завдання витерти з народної пам'яті імена тих осіб.

1919 - Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - триста тисяч.

1919 (21 листопада) - Керівник російської більшовицької імперії' В. Ленін оприлюднив, зі своєю правкою, «Тези з українського питання» Раковського. У Ленінському варіанті тез було сказано: «Временный блок с «боротьбистами» для образования правительства. и до съезда, советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с РСФСР. Пока. - самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР». Себто проголошувався курс на повне поглинання маріонеткової УРСР Росією, де питання мови було б розв'язане «автоматично», так як це було зроблено вже за 10 років на тих українських етнічних територіях, котрі ввійшли до складу Російської Федерації, про що детально дивись нижче.

1920 (15 липня) - Спеціальна директива Троцького агітаторам, які відправлялись в Україну: «.Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли (...) Петлюра буде назавжди вибитий із пам'яті народу».

1921—1922 - За вказівкою з Москви в Україні, при активній підтримці власних яничар, винищено приблизно 150 тисяч учасників української національно-визвольної боротьби.

1921 - Автор адресованих у 1919 році Леніну «Тез з українського питання», присланий Леніним на посаду керівника маріонеткового уряду «російської України», Християн Раковський заявив: «Українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії' та куркульства».

1921—1930 - Більшовицькі окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1921 роках у часи існування незалежної української держави. Як свідчать журнал «Плуг» і газета «Вісті», російський письменник, селянський син з Саратовської області, учень Максима Горького Федір Гладков, перебуваючи в комуні «Авангард» на Запоріжжі, дозволив собі висловити такі неоригінальні думки з приводу української мови та літератури: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства... Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают»... І в той же час Ф. Гладков уважає для себе за можливе відроджувати справді допетровські часи, живлячись шовіністичною дикістю вже цитованого московського Патріарха Іоакима.

1922 (осінь) - проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» «боротьби двох культур» - міської (російської) - «пролетарської», «передової» та селянської (української)

- контрреволюційної й відсталої, в якій, за задумом абсурдної, проте й нині живої теорії, повинна б перемогти більш престижна

- російська. В Україні ця «теорія» пов'язується з іменем другого секретаря КП(б)У Дмитра Лебедя, тому вона відома в історії' як «лебедівщина». На позиціях неминучої загибелі «відсталої» мови й культури стояв також і Григорій Зінов'єв (Апфельбаум).

Російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес», твердив Д. Лебідь. У Москві хоч і вважали цю теорію правильною, проте не наважувалися її вводити в життя. її «час» прийшов у 1937 році.

1922 - Л іквідація «Просвіт» у місцях компактного проживання українців у Росії - на Кубані та на Далекому Сході - у Зеленому Клині.

1922 - Наказ голови ВЧК Ф. Дзержинського, про якого його соратники згадували як про людину безжальну, виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з тисячами сиріт були затоплені у Чорному морі.

(Без мови немає нації. Український пріоритет. К. 2011. С. 17.)

1922—1934 - Хвиля насильства проти неповторного та яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національні музичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналістичними й знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками й жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. - Кого ловили на базарі, а кого на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолює спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД.

Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова приблизно трьохсот лірників та кобзарів, більшість з яких була незрячою, нібито для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста й села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині.

(П. Черемський, «Щедрик», Харків, 1994 р.).

1923 (17 -25 квітня) - ХІІ з'їзд РКП(б), що проходив у Москві, прийняв резолюцію з національного питання. Він різко засудив «теорію» про переваги російської культури й висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами «більш відсталих народів» (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.), назвавши її спробою закріпити панування «великоруської» національності. Замість затвердження «теорії» Лебедя-Зінов'єва було проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації'». Це рішення жодним чином не пов'язане з відмовою від курсу на русифікацію всіх інородців, а з необхідністю зберегти спокій у зв'язку з боротьбою за владу після відсторонення Леніна.

Виявляється, не всім був до вподоби курс на затишшя та коре-нізацію. Деякі «високопоставлені товариші з України», свідчили, що «об'їздили всю Україну, розмовляли з селянами й у них склалося враження, що українська мова там не потрібна».

1923 (6 липня) - Кінець ілюзії' про будь-яку самостійність територій, окупованих російським більшовицьким режимом. Того дня відбувся в Москві з'їзд членів Центрального Виконавчого Комітету