4

У Росії твердять, що ніякої русифікації «нє било, ібо бить нє магло», а все зросійщення України - природний процес. Усі розмови в Україні про війну з українською мовою росіяни та їхні підручні в Україні називають перекручуванням російської історії, хоч із нині доступних матеріалів російських дореволюційних істориків та архівів країн Центральної Азії' видно, що великою фальшю є міф про три братні народи.

В якості «доказів», що всі розмови про русифікацію - українська вигадка - називаються згадки про синод у допетрівські часи, мовляв синод, як орган управління Церквою утворив у 1700 році цар Петро І. Однак патріарх, як показує в тому числі й російська енциклопедія, мав дорадчий орган. На грецький лад він звався синодом. Отже розмови, що в час, про який тут ідеться, не було ніякого синоду - це звичайне окозамилювання, намагання чорне показати як біле.

5

Кирило Ставровецький-Транквіліон) (? - 1646) - український православний, а на схилі віку греко-католицький церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар. Родом з Галичини. Мав власну друкарню, в якій у 1619 році надрукував «Євангеліє учительноє» - збірник власних проповідей, який московські правителі наказали «на пожарах спалити». Твір цей зберігся для культури завдяки його перевиданню в 1696 році в Унівському монастирі на Львівщині. А «Катехізис» Лаврентія Зизанія вцілів тому, що не надто ретельно був виконаний царський наказ.

6

Шляпкинъ И. А. - Св. Димитрій Ростовскій и его время. - СПБ, 1891. С. 147.

7

У 1713 році перейменував Московію на Росію, а в 1721 оголосив себе російським імператором.

8

У «Великій історії' України» Миколи Голубця про цю подію сказано промовисто (цитуємо в сучасному правописі): «Київські митрополити -Сильвестер Косів, Діонізій Балабан і нарешті Осип Нелюбович Тукальський (1663-1675) дивилися з презирством на некультурну Москву та не хотіли й чути про яку-небудь залежність української церкви від московського патріархату. Навіть такий політичний москвофіл як чернігівський архієпископ Лазар Баранович, що з наказу Москви заступав митрополита, високо цінував автономію української церкви, і щойно за гетьманування Самійловича вдалося Москві здійснити свій давній план підпорядкування української церкви Московському патріархові. (...)

Москва доконала свого, а Самійловичеві доволі скоро довелося спокутувати гріх проти незалежності української церкви».

9

Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, у побуті, у суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», було сказано в 1905 р. у створеній комісією Російської академії' наук доповідній записці «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

10

http://www.utoronto.ca/elul/history/Iefremov/whole.pdf

11

Симеон Полоцький (1629 - 25 серпня 1680 р.) - один із видатних діячів східнослов'янської культури XVII ст., богослов, письменник, поет, драматург, що одержав освіту в Києво-Могилянському колегіумі, з 1664 року до кінця земних днів працював у Москві, де й розгорнув велику літературну та громадську діяльність.

Петро Могила (1596 - 1647) - український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха.

Іоанікій Галятовський (близько 1620 - 12 січня 1688) - український письменник, церковний та громадсько-політичний діяч XVII століття, був учнем Лазаря Барановича, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії'.

Лазар Баранович (у миру - Лука) (1616 - 1693) - український церковний, політичний та літературний діяч другої половини XVII століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській академії', з 1650 року - її ректор.

Антоній Радивиловський (? - 1688) - український церковний діяч і письменник, закінчив Києво-Могилянський колегіум, від 1671 року намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 ігумен Миколаївського монастиря в Києві.

Єпифаній Славинецький (???? -1675, Москва) - український поет, ієромонах, перекладач, філолог, оратор, богослов, прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі. За велінням московського царя Олексія Михайловича в 1649 році поїхав до Москви для видання там Біблії'. У Москві в нього були й дні царської милості, спорудження для нього монастирів (Андріївський), і дні царського гніву, бо київський богослов мав власні погляди на розвиток Церкви.

12

Правителі Московського царства (на Росію воно було перейменоване щойно за 5 років) робили це задля посилення в ньому управлінської та військової присутності. Адже ж Київ ще в середині XVII століття був активним українським осередком. А в XVI столітті польський історик Ян Красінський писав про Україну як про багаті землі хороброго народу. На півночі та на сході від земель Королівської Русі є землі москалів (так сказано в оригіналі!). Ті землі звуть також Рассєя, бо народ там розсіяний, твердив польський історик XVI ст. На початку ХІХ сторіччя Київ ще був українським. Про це свідчить російський письменник Іван Долгоруков у книзі «Путешествие в Киев в 1817 году». Він приїзд до Києва сприймав як поїздку в іншу країну. Оскільки російськими правителями Київ розглядався як ключ до підкорення України, то для досягнення цієї мети, за твердженням «Русского биографического словаря», виношувалася ідея перенесення столиці імперії' до Києва. На цьому наполягав князь Олександр Барятинський.

(Jana Krasińskiego Polska czyli opisanie topograficzno-polityczne Polski w wieku XVI. W drukrani Stanisława Strąbskiego. Warszawa. 1852. C. 108.)

13

Ще до появи того розпорядження кращі науково-просвітницькі сили було переведено з Києва до Москви. Серед них були Дмитро Ростовський (Туптало), оголошений російським святим, Стефан Яворський

14

«.Численна й найдавніша книгозбірня, зібрана й збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,. серед добробуту й тиші полум'ям пожерта. У ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались» .

(«Історія Русів»)

15

Оскільки накази щодо заборони друку книжок виходили й з-під царської руки, й від підконтрольного йому Синоду, то в тому випадку скоріш за все йдеться про наказ Синоду, бо ж Петро І, який наказав убити власного сина, не став би розмінюватися на штрафи.

16

Як на ті часи, то це була величезна сума. У середині XVIII сторіччя російський рубль дорівнював еквіваленту 28 грамів срібла.

17

На ній обривається рід бояр Романових, котрі зуміли сісти на царський престол. Виходячи з обставин, які склалася, владу в Роси' за намовою дружини (відомої в історії' як Катерина ІІ - Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) захопив внук Петра І, син німецького герцога Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторп, узявши прізвище Романов. Від тої історичної фальші в Росії починається час царевбивств та переворотів, головною причиною яких була боротьба за владу та за розширення її ареалу. У тій боротьбі не було сентиментів для таких понять як мова, віра, культура. Оскільки українці тоді були бездержавним народом, то під удар пішли українська мова, культура та історія. Усе це показує, що тільки народ, який має власну державу, та патріотичний її провід, спроможний захисти національні інтереси.