— Тут ніби направо… Туди, он до того муру… О, ні-ні, назад… Шатро!..
Побачивши у світлі фар пересувне приміщення театру, ми полегшено зітхнули, бо таки не заблукали серед серпантину доріжок, подвір'їв із фонтанами, місточків, живоплотів, вузеньких вуличок та грандіозних кам’яних мурів.
Нашою метою, одначе, був не театр, а вежа-музей поруч. Її двері були незачинені — фортечани не любили що-небудь замикати.
Ми злодійкувато заозирались і прислухалися, а далі, не відчувши й не помітивши нічого підозрілого, зайшли до вежі. Навпомацки дісталися другого поверху. Мула в пітьмі наштовхнувся на гармату, і я почув, як з гуркотом розкотились ядра.
Нам вдалося нарешті знайти вимикач, і заповнена зброєю кімната осяялась. Мула кривився й потирав коліно:
— Може, візьмемо тільки оце, — він показав на вчеплений до стіни довжелезний мушкет.
— Мул-а-а, — з докором захитав головою я і зійшов сходами вище.
Третій поверх вежі був уже не музеєм, а швидше складом. Складом зброї. Посеред кімнати та вздовж стін тут містилися металічні стелажі з безліччю акуратно поскладаних дерев'яних і жерстяних ящиків та ящичків: квадратових, високих, подовгастих, плескатих, але чомусь лиш двоколірних: або темно-сірих, або брудно-зелених. І цей сіро-зелений світ чомусь викликав у мене тихий захват.
Уся тара була позначена якимись літерними скороченнями, стрілками, значками й цифрами, в яких я нічогісінько не тямив. Та мені допоміг Мула. Він клацнув клямками довгого, зеленого, мов крокодил, ящика, підняв його кришку, і я побачив, як брови товариша піднялись:
— Ґранатомети!
Так, там було чотири невеличкі трубки з інструкціями користування, надрукованими просто на корпусах.
— Берем, — сказав я. І ми знесли ящик униз та поклали на сидіння нашої машини. Услід ми завантажили до електромобіля великокаліберний кулемет з кількома комплектами стрічок, дві упаковки ручних гранат, трохи пластикової вибухівки, схожі на консерви банки з детонаторами, пару автоматів, заряджені патронами ріжки до них, снайперську гвинтівку… Невеличка ракетна установка в нашу машину не помістилася…
Я зупинив автомобіль перед головною брамою фортеці. Крізь неї в наші обличчя світив надкушений місяць. На тлі нічного світила видніли довгі ікла піднятих ґрат.
У самій брамі, над віконечком сторожі, горів світильник на кованій ніжці. До стіни було прихилено довгий спис з пов'язаною біля вістря стрічкою. З прочинених бічних дверей линуло стишене хропіння вартового.
Ми заїхали до брами й зупинилися під світильником. По той бік фортечної стіни простягались похилі спини полів з блискучою під місяцем рікою. Я розглядав силуети облетілих далеких дерев, обвішаних, мов новорічні ялинки, соковитими зорями.
— Ми повертаємося, — тихо сказав Мула.
— Так, повертаємося, — мовив я, і ми потисли один одному руки.
— Гей, а ви куда зібрались? — прогудів з вартівні невдоволений заспаний голос.
— На схід, — відповіли ми.
— А-а, — і за мить з-за дверей знов стало чути сопіння.
Наш майже іграшковий автомобільчик, завантажений зовсім не іграшковою зброєю, їхав широкою дорогою набагато повільніше, ніж нам хотілося. Але за годину ми були вже далеченько від фортеці.
На узбіччі автошляху стояв трейлер з увімкненими фарами. З його тентованого черева зрідка чулося сумне мукання корів.
— Їх везуть, щоб зробити з них фарш і ковбасу, — сказав я.
— Друже, що ти любиш більше: смачну ковбасу чи живу корову? — спитав у мене Мула.
— Коли ситий, то люблю корову, а коли голодний — ковбасу, — зізнався я чесно.
— Друже, будь людиною, — сказав Мула, — поглянь на все очима корови.
Я на мить замислився: корови, виявилось, потрібні не лише для молока і м’яса, а й для духовного вдосконалення…
Ми зупинили машину, взяли автомати і, підійшовши до трейлера, відчинили й опустили, ніби місток, двері причепа. Тварини спочатку відсахнулись, але, постоявши, одна за одною стали виходити.
— Ей ви… блі-ін!.. Ей ви!.. Шо ж ви робите!?.. — вивалився з кабіни трейлера й підбіг до нас, надягаючи шкіряну куртку, якийсь дядько з божевільними очима. За ним з'явився ще один робітник із ножем, однак, побачивши наші автомати, сховав його. Обидва перевізники корів вклякли та стояли мовчки. Худібка й далі виходила і, не затримуючись, прямувала далеко в поля — їсти свіжу осінньо-весняну травицю.
Ми посідали в «мобіль» і поїхали далі.
За кілька кілометрів від міста знову зупинились. Я знайшов ріжки з трасуючими кулями й спорядив ними автомати.
— Де ти навчився? — дивувався мій товариш.
— Либонь, серед моїх пращурів були вояки й зарізяки, — знизав плечима я. — Ну, почнемо?
— Гайда! — вигукнув Мула й вистрілив з ракетниці.
Зелений вогник зі свистом пронизав повітря, загубився вгорі, з’явився знов та плавно спускався, згасаючи. Услід вже летіли червоний і жовтий. Я з автомата випустив у небо довгу чергу трасуючих куль… Розстрілявши один ріжок, зарядив другий. Мула тим часом цілив зі снайперської гвинтівки в зірки. Інколи влучав, і зірки падали.
Потім ми кидали ґранати… Довколишніми полями розлягалась гучна луна пострілів та вибухів, і мабуть, здалеку було видно сиґнальні ракети, зо два десятки яких випустив Мула.
Ми чинили цей ґвалт, щоб хтось сказав у місті: «Подивіться, як там весело!» або — «Гляньте! Там війна!» і зрозумів, що в місті війни немає. А якщо нема війни, значить, усе в місті добре. І з цього теж треба радіти.
Використавши більшу частину нашого боєкомплекту, ми вирушили до міста. Я керував автомобілем, а Мула знічев'я ліпив із м’якої вибухівки, наче з тіста, веселого їжачка. Очами їжака стали денця автоматних гільз, а замість голок йому в спину Мула понастромляв патички детонаторів.
Коли ми в’їжджали до передмістя, вже потроху світало. Одинокі перехожі довго озирались услід нашому незвичному засобові пересування.
Я зупинив елекромобіль біля міліційної будівлі. Проламаний колись босовим танком отвір у стіні було закладено червоною цеглою, але не заштукатурено.
— Зброю не можна лишати в машині, — сказав Мула. — Вона може комусь сподобатись…
У нас зостався ще ящик із чотирма ґранатометами та великий кулемет, бо автомати і снайперську ґвинтівку ми підірвали в полі ґранатами. Я взяв кулемета, а Мула обвішався трубками ґранатометів і ніс у руках свого їжачка.
За дверима міліційної будівлі, у заґратованому вікні, видніла голова чергового.
— Де карцер? — спитав я в нього, поклавши на поличку під віконцем кулемета — він був до біса важкий. Черговий роззявив рота, але нічого не сказав, а лиш показав пальцем на сходи, що з вестибюлю вели донизу — мабуть, у підвал.
Уже на сходах я озирнувся й помітив, що черговий кудись гарячково телефонує.
На шляху в нас були грубі ґрати. По той бік стояв стіл, на якому лежала скинута з телефона слухавка і майже порожня пляшка горілки. Під столом навкарачки стояв дядько у формених штанах та розхристаній сорочці, з-під якої видніла вовна грудей.
— Відчини нам, будь ласка, — попросив я, бряцнувши кулеметом, а Мула з їжаком у руках, наче з хлібом-сіллю, приязно всміхнувся.
Дядько під столом мученицьки застогнав, і ми побачили, що він руками нишпорить по темній підлозі.
— Відчиняй, бо мені ґранатомет падає, — стривожено мовив Мула, і переляканий дядько виліз з-під столу і тремтячими руками відсунув засув.
Ми увійшли, і мій товариш негайно вручив міліціянтові всіяного детонаторами їжака:
— На ось, потримай.
Червоні очиці стража порядку стали круглими, як місяць уповні, і міліціянт видав тонкий короткий зойк.
Ногою я зачепив щось на долівці — почувся металевий брязкіт. Я нахилився й підняв пістолет:
— Ти не це шукав? — я поглянув на міліціянта. Та він лиш судомно ковтав слину й тремтів губами, дивлячись на вибухового їжака, якого тримав у простягнутих руках.
Я поклав пістолета на стіл. Мула тим часом знайшов десь в’язанку ключів і, сказавши: «Відчуваю, що він десь тут», — пішов коридором.
