— Ек, доходяги!..
Вона відчиняє холодильника, і з нього виривається водоспад продуктів, які з головою завалюють її, а відтак і нас із Мулою…
«Смердить!» — почув я і повільно розплющив очі. Згори в люк колодязя світили ліхтарем.
— Хм, не досить приємно пахне, — додав іще хтось нагорі, і мені здалося, що цей чоловічий голос я вже колись чув.
— Онде подивіться… вони? — знов долинуло зверху, і ліхтарне світло засліпило мене.
— Вони!.. Вони!.. Знайшлися!.. — загули голоси. — Та там повно щурів!..
Я знову забувся, а прийшов до тями від гуркоту ударів. Нагорі працювали якісь люди, і на труби опалення падали уламки бетону.
Вкотре я поринав у мрії й нереальність і був невдоволений, коли мене затормосили. З люка вже звисала лампа на мотузці — тунель був освітлений. Наді мною схилився масивний розпливчастий силует.
— Прокинься, — сказав він голосом Продавця квитків. — Прокинься!..
— Навіщо?.. — ледь чутно вимовив я. — Облиш… Дозволь нам піти спокійно.
— Ні, не дозволяю! — гаряче прошепотів силует Продавця. — Бо все зміниться!.. Ви повернете ваші втрачені статки, отримаєте належну по праву шану, набудете вірних друзів… Хіба ти не бажаєш, щоб у скринях на горищі твого будинку лежали хороші книжки?.. Хіба Мула не радітиме разом із тобою щовесни, коли буде квітнути яблуневий сад?.. Хоч як нелегко було вас розшукати, та я приніс вам Щасливого Квитка!
— Нам не треба шани… статків… — почувся слабкий голос Мули. — Ми хочемо піти туди, де тепер наша дівчина, і де був ти.
— О ні! — заперечив голосно Продавець. — Я ніколи не вмирав. Просто якось вдавився м’ятною жуйкою, а коли очуняв, то лежав навзнак. Наді мною було синє небо, і я подумав: навіщо я живу?.. Я нікому не потрібен зі своїми лотерейними квитками. Люди купують їх, сподіваючись виграти передовсім гроші, і ніхто не прагне отримати просто Щастя. Я продаю білети, бо маю до цього хист, але за мої старання мене не люблять. А дехто навіть ненавидить. І я вирішив покинути все й померти… Ну, звичайно, не по-справжньому. Не для себе, а для всіх… Тому організував свій похорон. Звідки я міг знати, що когось звинуватять у моїй смерті?..
— Все одно, ми вирушимо за нашою дівчиною, — сказав я.
І раптом поруч із силуетом Продавця я побачив її обриси!!..
— Милі мої придурки, — мовила наша дівчина, і слова звучали лагідно, як тече струмок. — Я знала багатьох людей, але серед них не було шляхетніших від вас… За мною можна йти багатьма дорогами, але є одна найкраща, найкоротша путь…
— Ні, — сказав я, ледь ворушачи губами, — ти знову марево…
— Так, — погодилась вона, — я марево, бо пішла від вас. Я мусила піти, адже ви були схожими на інших: ви так само не любили Продавця… Не слід бути лихим на того, хто бажає принести у твій дім щастя. Тепер усе змінилось. Шукаючи мене, ви зрозуміли та полюбили лотерейника, і я хочу повернутися…
— Якщо кат не має голови, то ним головують помічники, — заговорив Продавець. — Якщо на Землі не стане Творців, нею керуватимуть жадібні боси. І тоді занепадуть продавці, непотрібними стануть робітники, повбивають одне одного хроби… У мене є зв’язки, гроші, але я — продавець. Я знаю лише, що все на світі повинно бути на своїх місцях. Інакше світ загине.
— То нехай, — сказав я. — Нехай прийдуть щурі.
— Це станеться нескоро, — зітхнув Продавець, — а до того пануватиме суцільна пустка. Не буде книжок і не цвістимуть сади… Допоможіть відвернути це лихо.
— Це неможливо, — відказав з гіркотою я. — Ми ж придурки. Ми не вміємо робити нічого чеснішого, кращого і розумнішого, ніж діяли дотепер. І от де ми.
— Так, змінитися ми не можемо, — прошепотів Мула.
— Вам не треба змінюватись, — залунав голос нашої дівчини. — Вам слід лише змінити тих, хто навколо вас… Бувають важкі хвилини, — продовжила вона, — коли здається, що тебе забули, що ти нікому не потрібен. Насправді ж увесь світ думає про тебе і в найнесподіваніший момент готує найщедрішу винагороду!.. Полюби життя і знай, що хтось до часу тобі не відомий, далекий, так само щиро і віддано любить тебе.
— Тоді настане пора веселих пісень, — піднесено додав Продавець, — настане час отримувати дарунки, і ваша дівчина повернеться до вас. Ви мусите повірити!..
Я повільно повернув голову до Мули:
— Зевс казав, що все на світі має бути справедливо… Пам’ятаєш?..
— Пам’ятаю… — прохрипів Мула. — Ми завжди в це вірили…
Я швидше відчував, ніж бачив, як дивні білі примари підносять мене та мого друга з наших теплих лігвиськ, тягнуть нас угору, до великого отвору, що виник замість вузького люка.
Надворі було темно й холодно. Я протестував, кажучи, що зараз підведуся самотужки, а ви піклуйтеся про Мулу, бо він хворий. Та мене чомусь ніхто не слухав, і я, так само лежачи, опинився в мікроавтобусі, зсередини яскраво освітленому й нафаршированому моторошною технікою.
Білі примари схилились наді мною, і я чув ніби здалеку якісь незрозумілі слова й вимовив, як мені здалося, суворо:
— Мулу негайно везіть до лікарні!..
— До лікарні? — дивувалися примари. — Він і так у важкому стані… Ми доправимо вас у набагато комфортніше місце…
І мене кудись везли, і несли на ношах у ніч, а потім я опинився голим в теплій воді, у ванні. Повновида усміхнена жіночка в лікарняному халаті мила мене великою мочалкою. Пахло сосновим лісом.
— Де Мула? — спитав я стурбовано.
— Той другий?.. — добросердо всміхнулась жінка. — Теж, миється… Все з ним добре…
Пам’ятаю, як нас із товаришем стригли та голили в перукарні, і Мула просив не зрізати його косичку. Ще пригадую звернену до мого товариша репліку лікаря з розумними очима:
— Все могло бути значно гірше за тих умов…
Два тижні Мула та я мешкали в просторій затишній кімнаті, з вікна якої, з висоти, можна було бачити мальовничий пейзаж: давній мур із бійницями, звивисту річку за ним та жовто-червонуваті осінні дерева.
Нам швидко кращало. Продавець особисто проводив мене до стоматологічного кабінету поверхом вище, і невдовзі я вже не шепелявив. Ми з Мулою хрумтіли морквами-цукрівками, їли кілограмами фрукти й сосиски зі справжнього м’яса, ходили на прогулянки і в тренажерний зал, де дивилися на тренажери…
— Безперечно, вам відомо вже, яке це незвичне місце, — мовив Продавець, завітавши до нашої кімнати якось уранці.
— Так, — відказав Мула, — це фортеця.
— Правильно, — всміхнувся наш рятівник. — Ці укріплення були збудовані дуже давно, до речі, вашим, Мула, далеким пращуром… Так-так, ви є нащадком знаного роду і, між іншим, єдиним нащадком…
— Ні, не єдиним, — заперечив ошелешений Мула. — У мене десь є ще тітка. Вона платила за лікування мого зуба.
Продавець всміхнувся ніяково:
— Мені прикро вас розчаровувати, але вашою тіткою був я… Тобто, я виконав те, що зробила б вона, якби вона у вас була… Я знав, що ви не маєте грошей на лікування, тому надав їх лікареві.
— Дякую, — сказав Мула, — але чому?.. Чому ти такий добрий?
Лотерейник споважнів і мовив:
— Літописи оповідають, що ваші, Муло, предки з давніх-давен прагнули плекати сади. Натомість вони змушені були захищатися від ворогів і звели ці мури. Проте тут завжди надавали притулок і захист усім знедоленим, вигнанцям, підтримували зневірених… Я придбав свого часу й оновив цю пам’ятку. І теж прагну оселити в моєму серці шляхетність, за змоги діючи людям добро.
— Мула, ти, мабуть, барон або граф!.. Оце так! — захоплено мовив я.
— Ні в якому разі! — запротестував мій товариш. — Чи ти чув, щоб граф чи барон не вмів читати й писати?..
— Я перепрошую, — втрутився Продавець, — та я завітав до вас не просто так. Лікарі гадають, ви вже достатньо дужі, щоб здійснити прогулянку фортецею. Мені не терпиться показати й розказати вам чимало цікавого. Згода?..
Неабияк заінтриґовані, ми в товаристві Продавця вийшли надвір. Вбрані ми були в лахміття, в якому нас привезли сюди. Щоправда, його повернули нам ретельно випраним, випрасуваним і зацерованим, навіть трохи накрохмаленим. Продавець же був у стильному синьому з блискітками костюмі, і на вилогах його піджака лежав великий гострий комірець білої сорочки.
