Литмир - Электронная Библиотека

«Чи восени з мого дерева опаде листя? Бо якщо ні, то це дерево — ніяка не помилка. Йому просто тут добре, воно пристосоване до такого життя й житла так, як достосували його до себе ми».

2

— Ну, чого ти нас так лякаєш? — рука підсунула Попелюшці стілець, Попелюшка сіла, сама не своя, червона, мов помідор-малинівка. Її губи й руки тремтіли, очі сльозилися, Попелюшка почувала себе винною. Це був він — той, що вішав. Його голос був лагідним, але ця лагідність була злою, знущальною і тому моторошною. Плодом цього разу була Мар’яна.

— Такі справи так не вирішуються, розумієш? — каже вища ланка споживання біоценозу. Ланка з широким глумливим обличчям і маленькими смужками-очима. — Я можу за фальсифікацію притягнути тебе. Але я того робити не буду. Так що йди. Йди собі. І більше не роби такого, не встрявай… Ти будеш там працювати на посаді завідувачки, бо ту стару квочку вже слід відправляти на пенсію, в’язати онукам рукавички… Всьо. Іди, іди, щоб я тебе не бачив, — він махнув на Мар’яну рукою, наче на велетенську набридливу муху.

Переступивши поріг своєї оселі, Попелюшка розшарувалася на кільканадцять осіб: двох жінок, шістьох чоловіків, одну дитину і голого алкоголіка без статі, що сидів, притулившись до стіни: гладке тіло без виразних статевих ознак, попелясто-сива голова з плаксивим ротом. Воно. «Хочеш загадку?.. На горі стояла дубова колода, і кожен мусив підніматись на гору й битися в ту колоду головою. До крові. Тоді з ним щось ставалося, і він сам змушував інших битися в колоду. Згодом колода зігнила й упала. Питається: нашо було битися в неї головою?..»

3

Сусідська квартира на першому поверсі нарешті опломбована. Хтось прибив на двері металеву смужку й повісив замок.

Мар’яна перетрусила ноти. Вибрала затерту брошурку «Праздник в школе», пошурхала на кухню. Рудень терся об ноги, нявкав, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Мар’яна взяла його на руки, сіла. Вона довго сидить і пестить голодного кота: «Мамо, мамо! Я хочу їсти!» — «Зачекай, сину, зачекай… Дай-но натішитися тобою. Дай я тебе постискаю» — «Але мам!..»

До ранку Мар’яна кидала випрану китицю в палехську вазу, яку подарували їй на іменини сусіди з барахолки.

Уранці пролунав стук у двері. Це сантехнік. Питає, що сталося. Мар’яна говорить і не розуміє своєї мови. Її мова розпадається на звуки, і вона сприймає тільки упаковки слів, їхню мелодику, колір, форму. Українська звучить, як італійська з арабською. Вона пригадує інші відомі їй мови. Російська є сумішшю німецької з арабською, польська — це шипіння води, це шурхіт гравію, що тече між її пальців. Її вода в крані говорить польською, адже змішувач, певне, ставив поляк… Тече, тече… ти її не чіпай. Нехай тече. Нехай говорить. Ось твій газовий ключ. Але ти все одно приходь. Я буду тобі розповідати… Хочеш?

Водопровідник киває і дивиться в очі.

— Резистор — це тепло нашого життя, що витікає швидко в усі шпарини, це проблеми, це час… Конденсатор — це бар’єр між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні». Немає нічого тоншого й водночас міцнішого від цього бар’єру. Котушка індуктивності — то є вічність, клей, який все об’єднує і розчиняє; діод — це пропуск, це смерть. Усе решта похідне. Червоне — то любов, а чорне — двісті двадцять вольт.

А тепер іди, іди, щеня, забирайся… давай забирайся, ти ж п'яний, як щеня… — Мар’яна легкими поштовхами випроваджує очманілого водопровідника в коридор і затраскує за ним двері.

— Ах, тиш… — він колупає двері носаком мешта, налігши долонями на дверне полотно, штовхаючи його, мов вагонетку. — Що ти знаєш про самотність?.. А? Що ти знаєш про самотність…

Розгублений, він поволі спускається сходами: «Яке червоне? Яке чорне? Я ж мав справу… Всі білі…»

Час водопровідника не збігається з часом Мар’яни. Він живе ще далі в минулому, ніж вона.

5

Тепер Мар’яна має іржаву пилку. Вона кладе її на здутий паркет поруч зі стовбуром. Чи можна пестити дерево? Чи воно відчуває страх? І якщо так, то які ж ці відчуття… Чи вони інші, ніж у нас… і в кого вони справжні?..

Бароковість: естетика сполучалася із поняттям багатства. Багатство виражалося через надлишковість у прикрасах…

Сучасна архітектура визначається досягненнями будівельної індустрії: естетичним вважається найтехнологічніше (і найдорожче): дзеркальні поверхні, ліфти, скло, армований бетон, хромовані й металізовані поверхні, вода, дорогі породи дерева… Зручність дорого коштує.

Що буде дорого коштувати завтра? Те, що коштувало колись? Антикваріат? Прості сільські житла, що лиш подекуди збережуться? Підземні печери? Чи мобільні будиночки на колесах? А я знаю, що колись ті, що мешкають нині в котеджах, житимуть на деревах. Найдорожче коштуватимуть саме вони. Старі півтисячолітні дерева з розгалуженою кроною, дуби, баобаби чи ще там щось. Дорожчого не буде.

— Тебе немає! — шипить Мар’яна. — Тебе не може бути, розумієш?.. Ти хочеш сховатися тут? Від них… Він нас не сховаєшся! Ти станеш моїм господарем? Зруйнуєш мене, мій дім?.. Ти паразит, що забирає моє світло, світло моїх днів… плине… Тобі тут до-обре? Воша!..

Мар’яна пиляє… Металеві зуби пили кришать вологу деревину.

У зв 'язку із глобалізацією температури, глобальним потеплінням чи похолоданням, зона підвищених опадів, в апендиксі якої знаходиться місто, забралась кудись на Захід або й просто зникла. Тож опади в радіусі півтори тисячі кілометрів навколо міста були так само усереднені, і шкільні карти та атласи з лініями, що позначав дощі в міліметрах на рік, безнадійно застаріли. Ніхто не міг сказати тепер, чи опади зависокі, чи занизькі, чи літо прохолодне і чи не занадто тепла зима. Насправді ж уся глобалізація полягає в усередненні. Середньорічна температура на Землі прямує до десяти градусів за Цельсієм.

У подвір’ї тусуються алкаші, голосно діляться враженнями:

— І бачу: летюча тарілка, мать його! І на ній — людина!

— Як людина?

— Намальований на весь ріст волосатий чоловік.

— Там була людина! Чули!

— Та цить, помовч, слухай далі… Помниш «Волгу»? Стару?

— Ну, і що?..

— Там ше на капоті олень пришпилений…

— Його зара збоку малюють.

— І на «Ягуарі» звєрьок є, і на… — ерудит перелічував марки авто.

— Так от. Тепер уявіть, що на цьому драндулєті мисливці поїхали в ліс. Полювать на того ж оленя… Ну, на оленя. Живого.

— І шо?

— Тому я був обережним.

Мар’яна пиляє…

Море — вчитель. Воно навчило її підніматися в повітря, коли чергова хвиля здійснювала набіг на її босі ноги. Цей кількасантиметровий політ аж ніяк не був наслідком страху перед водою, Мар’яна не відчувала ані захоплення, ні гордості через це. Це не вивищувало, ані принижувало її ні над іншими відпочивальниками, ані над Морем. Збоку це теж виглядало дуже природно, і тому нікому не впадало у вічі. Мар’яна не створювала бризок, майже як пірнальник, що отримує за стрибок найвищу оцінку. Просто вона сама була в цей час хвилею. Гойдалась на ній разом із нею.

Мар’яна пиляє… Чи відчувають дерева біль?..

— А чоловіки!? Чоловіки?.. Там були?.. — допитуються в неї подружки.

— Та. Там був один чоловік. Він полюбляв весь час лежати на воді. Інколи, у безхвилля, він так навіть читав. Я бачила його весь час на тлі бабки, що сиділа на арматурині. Я бачила або бабку з прозорими крильцями, або його, але коли я бачила її, я знала, що він там, за нею, в морі…

Мар'яна човгає металом по дереву, а хіба ж це не рима, хіба не спроба пізнати щось, потрапити, вцілити всередину… Звільнитися й попасти, влучити і стати вільною…

…Він обрав собі за об’єкт споглядання жінку з гарною фігурою, і чим далі дивився на неї, тим глибше в море запливала його дружина. Нарешті, коли він переключив увагу на ледь помітну крапку її голови, вона, що здавалось, уже готова потонути, борсаючись у хвилях, стала вертати до берега.

15
{"b":"200543","o":1}