…маленька і непримітна я мислю про світ який більший за мене і нескінченний я можу бути в ньому і водночас переживати його в собі з безперервними народженнями і смертями невідомими долями які навіки відійшли в небуття з війнами і революціями я дрозофіла яка прийшла на місце колишніх великих звершень катаклізмів народжень і крахів цивілізацій поту криків перекошених у конвульсіях облич повільного вмирання великих епох страждання віруючих усіх надій на позачасові твердині занепаду божественного смерті догматиків пихи самовпевненого нігілізму я літаю над кладовищем цього впиваючись соками загнивання та розпаду я дрозофіла жалюгідна насмішка над зношеними ідеями цінностями які палахкотіли грізним багаттям дотлівали головешками а потім охолонули й попелом пішли за вітром я дрозофіла єдиний господар царства гниття я впиваюся соками мертвої величі й пихи любові та ненависті віри та фанатизму я п’ю останній нектар колишнього життя.

Одна думка, що невдовзі 1 вересня і початок нового навчального року — навіює нудьгу. Мабуть, мене знову змусять серед семестру поїхати в один із коледжів, бо там сутужно з викладачами гуманітарних дисциплін. Куди пошлють цього разу? — на славну Черкащину чи не менш славну Сіверщину, на Галичину чи на Одещину? Минулого року поїздка приймати екзамени в провінційному містечку на Волині не на жарт вибила мене з колії; довелося марудитися майже два місяці, відкласти всі важливі справи.

Хоча містечко надзвичайно сподобалося своєю архітектурою; однак міська бібліотека розчарувала бідністю фондів, тому й доводилося читати, переважно, зарубіжні романи, видані ще за радянських часів. Кумедно було брати старі й запилені книги Астуріаса, Броха, Онетті, Арагона, надруковані в далеких сімдесятих чи вісімдесятих, й обережно розривати трішки пожовклі на краях, склеєні сторінки, які збереглися такими ще після виходу з друкарні; від нудьги також довелося перечитати окремі роботи Фейєрбаха з російського тритомника, «Філософію права» Геґеля, окремі роботи Маркса, — все, що вдалося знайти з тогочасної більш-менш нормальної літератури. Бібліотеку явно востаннє наповнювали в часи перебудови. Я тримав у руках книги, які зістарілися, будучи, фактично, неторканими; від розкривання палітурки неохоче, ліниво скрипіли, ніби показували свою нехіть до цих фізичних змін; жах! — книги упродовж тридцяти, двадцяти, десяти років так і ніхто не намагався читати, після поліграфічних фабрик вони одразу потрапили на це бібліотечне кладовище, в якому п’ятдесятилітні працівниці плещуть язиками, розв’язують кросворди чи, у кращому випадку, в’яжуть светри.

Мені стало трохи страшно: невже я тут не знайду бодай одного співбесідника, з яким буде цікаво за чаркою? І справді — спершу я нудьгував, тому влаштовував незначні прогулянки околицями містечка: ходив на кілька кілометрів у різні напрямки й повертався, але й це невдовзі набридло. Знайомство з кількома молодими викладачами та спільні походи в місцеві пивниці стали на часі. Згодом це перетворилося в такий собі ритуал гостинності: мені завжди приділяли увагу, влаштовуючи незначні історичні екскурсії, після яких ми йшли в кав’ярню чи бар, де замовляли прохолодну горілку, пиво, запечених перепілок або ж смажених коропів.

Дуже довго, з величезними боями, доводилося відбиватися від нудної та настирливої Зої — молодої тридцятилітньої викладачки соціології. Вона спершу прилипла з проханням подивитися на план її майбутньої дисертації і я, без жодних задніх думок, на це повівся. Мені було цікаво хоча б такою дрібничкою розважити свій сонний розум, однак наші «наукові» зустрічі досить скоро набули доволі вульгарної гри з боку Зої, бо я, поглинутий своїми міркуваннями з приводу її матеріалу, спершу не помічав, як це створіння пускало мені бісиків і продовжував не помічати, адже не завжди зрозуміло, чого жінки посміхаються під час розмови. Одного разу Зоя мені несподівано сказала:

— Може, досить?

Заскочений зненацька, я лише пробурмотів:

— Не зрозумів.

Здивовано поглянув на неї. Я і справді не збагнув, чому вона мене перебила, адже робив їй послугу, ділячись своїми міркуваннями з приводу її поганенького дослідження. Чи, може, Зоя подумала, що балачками про свою дисертацію мене ощасливлює? Вона втупилася в мене твердим, непорушним поглядом і не менш затято сказала:

— Ну?

Я аж витріщив рота (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) — настільки вона поводилася запанібрата. Однак змушений був її розчарувати:

— На жаль, не маю часу.

Вона, мабуть, чекала на будь-яку іншу відповідь, тому підскочила, як ошпарена, і з перекошеним від непорозуміння обличчям, перепитала:

— Як це?

Я розгублено почав сплітати, що сьогодні мушу дочитати цікавий рукопис, який пообіцяв знайомому краєзнавцеві опрацювати ще позавчора. Зоя гнівно блиснула очима й випалила, що у вас усі там, у Києві, такі відморожені, а потім так само швидко вибігла.

Згадуючи цей епізод, усміхаюся, хоча раніше було не до усмішок. Зоя хотіла чим швидше вискочити заміж, бо в маленькому містечку, якщо довго засидітися в дівках, такі шанси катастрофічно скорочуються. З одного боку, я все це дуже добре усвідомлював, а з іншого — до чого тут я? Мій приятель із того далекого коледжу, молодий викладач Орест (прізвище — як на зло — забув), одного вечора за кухлем пива у невеликому барі «Фортеця» зізнався:

— Уяви, старий, Зоя своїм подругам розповідає, що обов’язково тебе приручить, це в неї ідея-фікс.

Від слова «приручить» у мене мало не стався нервовий приступ.

— Переїде жити до тебе в Київ і що у вас обов’язково буде хлопчик Максимко.

Господи, хлопчик, Максимко, а чому не Гаврилко чи Миколка, а чому хлопчик, а не дівчинка, Мирося чи Горпинка? І все ж таки: до чого тут я? Я — непрактична людина: незґрабний у побуті, інколи, коли дуже п’яний, лінуюся прати шкарпетки та труси, розтринькую гроші, переважно на книжки, мене тіпає від родинних стосунків, від спілкування з рідними (не кажучи вже про нерідних), а ще мене тіпає від городів, лопат, граблів, сапок, від лантухів з картоплею і розмов про міндобрива та колорадських жуків, на які страждають пересічні та середньостатистичні сім’ї, а ще, йопсель-мопсель, мене тіпає від присутності дурнуватих жіночок з усіма їхніми заморочками, які, звихнувшись на сімейному щасті, намагаються його брутально нав’язати іншим.

Дивлюся на себе голого в дзеркалі: худющий, злегка обвислий живіт, нерозвинуті м’язи, пожовклі зуби, синці під очима, метафізичний смуток у погляді. Який із мене сім’янин? Я навіть не вмію ремонтувати кухонні крани, не кажучи вже про прасування штанів чи ведення господарства; не маю жодних статків, не вмію водити автомобіль, нічого не тямлю у «квартирних питаннях» із усіма ремонтами поготів; не вмію поводитися з грошима, взагалі з ними не можу дати собі раду; мене постійно дурять продавщиці на Деміївському ринку: не віддають належної здачі, обкручують на одну-дві гривні; не вмію піклуватися про себе, коли хворий, а відтак навряд чи зумію попіклуватися про іншу людину, хоча й зроблю усе, що від мене залежить; не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму додому «набутки». Я взагалі не люблю великої кількості речей, які захаращують помешкання, перетворюючи його на склад, тому з речами живу максимально спрощено: лише необхідне з одягу, обмаль посуду. З книгами також намагаюся дуже жорстко боротися, постійно роздаровуючи все прочитане й зайве, вірніше те, до чого навряд чи повертатимуся, — переважно, художню літературу: романи, новели, поезії, все, що за бажанням можна позичити.

Думаю, Зоя про все це здогадувалася, але не відступала від своєї мети; за моїми спостереженнями, чимало жінок вважають, що здатні змінити свій «навколишній світ» і людей у ньому під формат своєї волі. Я довго не знав, як вибратися з цієї дурнуватої ситуації, оскільки розумів, що Зоя — міцний горішок.