Чи можливо себе перескочити, вхопити Бога за бороду?
Моя тиша триватиме вічно. Я прокидаюся в її щільних обіймах, снідаю та думаю з нею, йду вулицею чи згадую також із нею. Дивлюся на циферблат годинника і не вірю йому, бо він працює надто поспішно, натомість мені здається, що час насправді є повільнішим за чергування годин, днів і ночей, світанків і сутінків.
Мені хочеться, щоб обізвався телефон, хай би навіть це був бовдур доцент Пампушка. Я би запитав у нього, як твої справи, друже, як поживає твоя дружина, ти до неї не повернувся? Я навіть поговорив би з ним про мою статтю, яку йому пообіцяв ще кілька місяців тому до річного збірника і якої так і не написав. Сказав би безліч приємних і чистих слів, на які тільки була б здатна моя окрилена свідомість. Запросив би до себе, так, просто, на звичайнісіньку холостяцьку пиятику; ми добряче б випили, потім, якби були сили, пішли й догналися пивком, «Чернігівським» або «Сарматом». Але картина можливих наслідків такої пиятики одразу мене приводить до тями: Пампушка, коли вип’є, стає твариною, а мені не дуже хочеться з ним возитися. А ще б ми зайнялися плітками; Пампушка в цьому неперевершений. Я запитав би його: «Друже, які студентки люблять чоловіків?» Його очі, звичайно, від цього б заметушилися, в них би замиготіли хтиві, хитрі вогники і він би мені виклав все, що тільки знає: ота спала з деканом, а та з Федоровичем із кафедри економіки, пам’ятаєш скандал, як він приймав залік у вагітної, мацаючи її своїми руками? а та ще з кимсь, а в тієї недавно був сифіліс, її весь гуртожиток пропустив. Я уважно це б слухав, поки мені не захотілося блювати від цієї «сільськогосподарської» інтеліґенції. Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому не потрібні дисертації, які ми захистили. А про що ще можна нам, дрозофілам і холуям, поговорити? Пампушка хоче, щоб я написав статтю. Так! — непогана була б стаття.
…Аристотель не помилявся дрозофіла народжується з пилюки я це відчуваю інакше як пояснити безглуздість моїх годин мого кволого мерехтіння в темряві світу для чого воно і звідки кому воно потрібне і чому воно є я не бачу себе завтрашнього не відчуваю пульсації крові не бачу її червоних гарячих потоків непорушний як пилюка з пилюки повернуся в пилюку аристотель не помилявся.
У книгарні «Наукова думка» на вулиці Грушевського я зустрічаю знайомого філолога-германіста. Перекидаємося кількома словами і він несподівано каже, що вчора був на дев’ятому поминальному дні після смерті Гнатовича. Я просто спантеличений і ніби вбитий наповал. Він оповідає, що мертвий Гнатович понад тиждень лежав у своїй квартирі. Сусіди почули запах і викликали відповідні служби. Гнатович помер за загадкових обставин, на столі знайшли записку, де він детально описав історію погроз і переслідувань, що випали на останні тижні його життя. В квартирі Гнатовича якісь аферисти робили ремонт і вимагали в господаря більшої суми за свої послуги, але він рішуче відмовлявся платити за халтуру. Я уявив увесь жах цієї ситуації. Судячи з усього, ці ремонтники-аферисти перерізали Гнатовичу телефонний зв’язок і щодня чекали на нього біля дому, коли він вийде із квартири (очевидно, він їм від страху помсти не відчиняв). Як людина з дуже хворим серцем, яке він часто лікував, Гнатович усе це, мабуть, сильно переживав і від постійного психологічного напруження його серце не витримало.
Мені так прикро стало, що я, попрощавшись із приятелем-германістом, ішов до метро і ридав, лякаючи людей. Події відбувалися за якихось нещасних десять-п’ятнадцять хвилин ходьби від мого помешкання, і я цього не знав! Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив і не брав слухавку. Можна було б перейтися і піднятися ліфтом до квартири.
На останні кишенькові гроші я купую в магазині біля дому пляшку портвейну. Алкоголь, щоб там не казали, інколи може бути братом. На поверсі зустрічаюся з матір’ю хлопчика Гени, але вона зі мною не вітається. Місяць тому малому треба було здати кров, бо він лежав у лікарні, а я відмовився, не пояснивши їй чому. Після лікування від гепатиту печінки в юності лікарі заборонили мені здавати кров, а я не здогадався їй про це сказати. Дурне непорозуміння.
Знову виходжу на балкон. Я, здається, тобі казав, моя дівчинко, що це найулюбленіше та безпечне місце в Києві. Закурюю і повільно ковтаю портвейн, бодай так зняти гіркоту в горлі.
На роботу ходжу сам не свій, майже ні з ким не розмовляю. Не голюся. Майже нічого не їм. Лекції читаю ніби на автоматі, без зацікавлення, без горіння. Це не правильно, «непедагогічно», як казали в одному радянському фільмі. Думаю про Гнатовича. В коридорі між лекціями, в юрмі студентів, помічаю Михайла — викладача-аграрія, з яким ми інколи товкли більярдні шари в Голосіївському парку і який поривався вертатися в рідне село та розбудовувати його соціальний, культурний і ще не знати який рівень. Я здивований, що він тут — в адміністративному корпусі, де керівництво та кафедри загальних дисциплін. Михайло в розкішному костюмі кольору «вороняче крило» з бордовою краваткою. Побачивши мене, ліниво усміхається, знехотя подає руку. Я розпитую, як справи.
— Як справа, так і зліва, — скалиться він.
Перекинувшись ні про що скупими фразами, Михайло підіймається сходами на другий поверх, де кабінети адміністрації. Тільки вийшовши на вулицю, я згадую плітки на нашій кафедрі, що під одного чиновницького «юного зятька» в університеті створили якийсь департамент. Михайло на початку осені одружився, але на весілля не запросив.
Вона телефонує з аеропорту «Бориспіль» ще о 6-й ранку, голос бадьорий, радісний.
— Ти спиш? — крізь тріскотіння зв’язку чую її сміх.
— Ні, загораю.
— Я хочу приїхати одразу до тебе.
Оля замовкає, мабуть, очікує на мою реакцію.
— Приїжджай, — кажу ліниво, не зовсім розуміючи, навіщо це мені.
Вона посилає мені поцілунки у вигляді кумедних звуків «м-му» і додає, що візьме таксі. Поклавши слухавку, я стою сонним серед кімнати й не зовсім петраю, що відбулося. Я оглядаю стоси своїх книжок, що туляться до стін, розкладені на підлозі течки з паперами, ксерокопіями, моїми записами, дивлюся на безлад на робочому столі і розумію, що над усім цим нависла смертельна небезпека. Мацаю своє липке немите волосся, кидаю короткий погляд на брудні джинси, які навіть не маю чим випрати (пральний порошок закінчився ще місяць тому), і раптом усвідомлюю, що боюся так далі жити. Якщо Оля в мене оселиться, то відбудуться великі зміни. Думаю про неї і не можу відповісти на важливе запитання: чи люблю її? Визнаю, що хочу Олю як жінку, що вона мене дуже сильно заводить, але я не знаю, чи кохаю її, я взагалі не знаю, чи мені необхідне кохання.
Вона приїжджає за хвилин сорок, я встигаю так-сяк поприбирати в кімнаті розкидані брудні шкарпетки, футболки й светри. Коли відчиняю, трохи ніяковію: Оля стоїть із розпущеним волоссям, нова трішки розпатлана зачіска робить її ще привабливішою. Беру Олю за руку, й цілую в холоднючу і порум’янену ранковим морозом щоку. Потім заношу дві величезні дорожні сумки. Вона впивається в мене губами й шепоче: «Дурнику, чого ти від мене тікаєш?». Розгублено кліпаю, а Оля сміється, обціловує мене й шепоче, що тут нема що думати.
Після сніданку ми розпаковуємо валізи. Оля дістає пляшку португальського вина, австрійські цукерки «Моцарт», дарує мені одеколон «Gevanshi».
— Це пити можна?
— Ідіот, — усміхається Оля і вішається мені на шию.
Ми кохаємося навстоячки коло стіни, ненароком перевернувши два півтораметрових «хмарочоси» моїх книг, опісля сидимо на дивані, мовчки дивлячись одне на одного. Я не знаю, про що Оля зараз думає і як оцінює мене, можливо, вона чекає, коли я говоритиму. Я погладжую її оголені ноги під вишневим атласним халатиком, запитую, чи не холодно. Вона стримано усміхається й каже, що все добре. Тепер Оля мене не дратує, а здається навіть ріднішою, ніж раніше, коли набридала телефонними дзвінками з Брюсселю. Мабуть, я поводився з нею як повний кретин, можливо, я таким і є, оскільки й досі не знаю, що мені треба від життя. Це найбільша філософська, онтологічна, аксіологічна, епістемологічна, стратегічна, методологічна, концептуальна, засаднича проблема, з якою коли-небудь я стикався. Те, що в мене поступово їде дах, я помітив уже кілька років тому, але я не роблю жодних кроків, щоб виправити ситуацію: ніби пливу за течією бурхливої ріки, покладаючись на милість Божу та випадок, що мене приб’є коли-небудь до берега.
