Бо наперед знаю, що з нормальної точки зору, з погляду звичайної людини, все це повна маячня та ідіотизм; і це ще більше мене запалює… бо знаю на що себе прирікаю все своє життя молодість зрілість і старість свої надії мрії та бажання бо готовий бути завжди один готовий знести всі можливі поневіряння щоб ніколи не пускати ніде коріння не зв’язувати себе по руках і ногах із обставинами ні за що не нести відповідальності я готовий відмовитися продовжувати людський рід і ніколи не одружуватися бо це віддалятиме мене від спокою у мисленні навіть коли я лежатиму важко хворим самотнім у своїй квартирі забутий людьми і світом лежатиму у своїй павутині я готовий змиритися з тим що про це ніхто не знатиме що мені ніхто не прийде на допомогу що мене всі забудуть одна думка що я залежатиму від інших людей кидає мене в депресію я готовий вічно мовчати як камінь і не можу відмовитися від своєї дороги навіть коли нічого не зроблю й нічого не досягну проте в моїх силах спробувати вирватися за межі життя звичних людей не заперечуватиму, що мені інколи хочеться вити вовком я шукаю собі розради в банальних прогулянках Києвом тиняючись Володимирською гіркою за Михайлівським собором чи Голосіївським лісом.
Шукаю собі розради в алкоголі, але мене бентежить, що він надто швидко підкорює мою волю й змушує чинити так, як я ніколи б не робив.
Шукаю розради в бесідах зі своїми друзями, але ці бесіди, фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей. Якщо я з Юрою, то ми рано чи пізно знову зациклюємося своїми балачками навколо поезії та перекладів; Юра цим живе, і мені неважко погомоніти про його цінності.
Шукаю розради у московській партії, на яку приходжу у вечірню більярдну в Голосіївському парку. Здебільшого, я шукаю собі знайомого компаньйона, бо не люблю грати у більярд із чужими людьми; у більярдних багато таких, які прагнуть кого-небудь розкрутити на партію та почистити кишені. Я поганий гравець, зрештою, більярд мені потрібний для роздумів, а не для підтримування розмови з нецікавим і лукавим опонентом, який насміхатиметься над супротивником і думатиме лише про те, як чимшвидше вибити з нього гроші.
Останнім часом я граю більярд із високим викладачем-аграрієм Михайлом, який пише дисертацію, здається, про вплив метаболізму щурів на стан повітря у приміщеннях із великою рогатою худобою. Михайло непогано грає, його удари сильні і влучні; коли він згинається над столом, непорушно застигаючи очима над кулею, його смолисто-чорна чуприна спадає, помітно заважаючи йому прицілитися, але Михайло, таке враження, бачить навіть крізь неї. Він мені зізнався, що ще в далеких радянських часах у клубі їхнього селища на Луганщині стояв більярдний стіл і вони з ровесниками шодня ганяли кулі. Михайло мріє вивчитися, вибитися в люди й обов’язково повернутися в рідне селище, щоб створити агрофірму, забезпечити людей роботою, а в перспективі відбудувати сільську інфраструктуру, школу, клуб, а також відкрити Інтернет-кафе. Я завжди слухав Михайлову мрію не вельми уважно, але схоже йому було достатньо того, щоб його слухали, не перебивали та не сперечалися. Михайло постійно підбиває мене шукати розради також у жінках, старий, досить швидко з ними можна познайомитися через Інтернет, заходиш на сайт, закидаєш дані або обираєш її — і все йде, як по маслу. Скоро він повернеться від батьків у Київ і ми відновимо наші походи в більярдну.
Михайло не знає, що я трохи дивак, тому й дослухаюся до його порад. Ще на початку літа, в Інтернет-клубі на Стельмаха, я, здається, знайшов. Вона — юна, симпатична, хотіла познайомитися з серйозним хлопцем для перспективних відносин. Все не згадаю в тій анкеті, але мені до душі припали окремі її слова: симпатична, струнка, з безкінечними плюсиками й краплинкою мінусиків, шанує вірність, відкритість, взаєморозуміння. Я написав їй, окрилений, на мило. Після того ще довго думав: це ж треба, як вона правильно думає про багато речей! Пригадую, з яким хвилюванням і поспіхом писав їй: Танюша, я схвильований твоєю анкетою, я буду дуже радий познайомитися, я давно шукав таку людину, вірю, що в нас усе вийде. Тепер я думав, що можна було б написати про свої «вимоги» до кандидата, ну, скажімо, знання старогрецької мови чи інше, але ж це було би вже занадто. Хіба в знаннях мов справи? Треба знайти хорошу, порядну людину.
Час протікає майже непомітно: він тягучий, як свіжий ґумовий клей, і непоспішний, як черепаха, в ньому думки почуваються, наче в пустелі, кінця-краю якій не видно, і єдиною розрадою є щоденна молитва на палаюче сонце своєї самотності. Це такий стан свідомості, коли щомиті міркуєш над тим, що відбувається на очах, або відбувалося давно чи зовсім недавно, коли зважуєш випадкові вчинки людей, чи власні фрази, які ненароком запустив у розмову, наче непомітні рибини, що запливають через вуха в інших людей і невідомо, що може бути далі, що може бути з людьми, з їхніми помислами та діями стосовно тебе.
Для розуміння таких змін у людях я виробив у собі своєрідну манеру спостереження: коли я спілкуюся, особливо тоді, коли розкриваю певну думку, уважно вивчаю реакцію співрозмовника, зокрема те, на що він особливо ретельно звертає увагу. Це надзвичайно цікаво помічати серед наукової братії, порожні балачки з якою мене останнім часом забавляють: я зумисне беру провокаційну тему і розвиваю свої міркування, однак мій співрозмовник, замість того, щоб реаґувати на загальний напрям розмови, хапається, як наївне дурнувате дитя, за окреме слівце чи термін і починає з насупленим виглядом, від чого на його лобі вискакують численні зморшки, висловлювати свої судження, по суті, на зовсім другорядну, а часто й третьорядну тему, яка не має нічого спільного з тією, навколо якої виникла суперечність. Там, де розумна людина на те чи інше слово в дискусії просто б не звернула увагу, оскільки розуміє його «робоче» використання, адже спілкування здебільшого відбувається швидко, непідготовлено, спонтанно, то дурень, у такій ситуації, хапається за нього і починає піднімати неймовірний галас, його обличчя перекошується від полемічного запалу, очі навіжено поблискують, руки, ніби автономні об’єкти, самі починають рухатися, загрозливо розмахувати, у голосі згодом з’являється втомлива хрипота, а з рота вилітає аґресивна слина.
Згодом я почав боятися таких співрозмовників, бо мене лякала їхня фанатична відданість у свою правоту. Чого гріха таїти — в мене також є схильність до подібної поведінки в час дискусій. Тому я давно перестав брати участь у нудних здебільшого псевдонаукових конференціях, де зграя аспірантів, доцентів, докторів, професорів плеще язиками про що завгодно, тільки не про те, що стосується теми, цитуючи і згадуючи модних і популярних зарубіжних вчених, чим вони ніби хочуть підтвердити правомірність власних міркувань на противагу іншим, не рідко пригнічуючи співрозмовника, ніби бойовий півень грізно піднятим хвостом, своїм «суспільним статусом».
На думку спала перша та остання за життя запекла полеміка Канта зі Сведенборґом, після якої він більше не дозволяв собі подібного. Полеміка не вельми відомого ще тоді маґістра Канта з дуже популярним володарем свого часу, ідолом спіритуалістично заанґажованих любителів філософії з аристократичних салонів, ясновидцем і пророком, містиком номер один у Європі самим фон Сведенборґом.
Сам факт «іншого» погляду на діяльність скандинавського теолога багатьма шанованими умами, такими, скажімо, як Мозес Мендельсон, були сприйняті навіть відверто вороже, з непорозумінням. Попри те, що це була підозра суто термінологічна, цілком ймовірно, що вона керувалася острахом перед замахом на авторитетність. Можливо, це природна схильність людської натури — реаґувати на виклик у штики? Але Кант великодушно подолав у полеміці людське, дотримавшись людського: в листі від 10 серпня 1763 року до вельмишановної фройляйн Шарлотти фон Кноблох він усіляко вшановує свого опонента, вбачаючи в ньому «дружнього та відвертого чоловіка». Нічого особистого, лише метафізика та космогонія. Не духи і душі померлих, а межі пізнання. Не візіонерство, а моделювання світу. Простіше кажучи, духовні фантоми було відправлено на пенсію.
