Там, у Красноставі, кожна справа, пов’язана з мандрівкою, здавалася дрібницею.

— Світ належить відважним! — вигукував товариш і тут-таки стримано пояснював, що сам він, на жаль, відвагою не грішить, тож про клімат Канади, про корисні копалини Мексіки, про індіанські резервації у Сполучених Штатах мусить довідуватись з книжок, замість того, щоб спізнати все це особисто.

Богдан вірив у свою відвагу, але не тільки вона відігравала основну роль у тому геройському рішенні, що його він прийняв. Був іще клопіт у школі й перспектива залишитись на другий рік. Була напружена атмосфера вдома… Останнім часом Богданів батько дійшов дуже небезпечного висновку, що школа — найважливіша річ у житті. Сам він не скінчив навіть семи класів, тож і постановив, що Ліпка-молодший має ліквідувати заборгованість в освіті своєї родини. Ідея була, звичайно, дуже благородна, проте Богдан поставився до неї скептично. Тим цікавішими й привабливішими здавалися йому слова товариша щодо подорожі в далекий і багатий світ.

Однак тепер, на познанському вокзалі, світ цей помалу, але послідовно почав втрачати свої чарівні барви. За кілька годин доведеться приймати найважливіше рішення в житті. Легко сказати: в порту стоять кораблі. Якщо його спіймають, якщо в останню хвилину щастя відвернеться, на нього чекатиме жаліслива доля втікача. А якщо все складеться щасливо? Якщо вдасться йому випливти в море? Перед такою можливістю Богдан теж мав побоювання. Стало йому раптом жаль матері, яка ні про що ще не знає, та вже, певно, плаче в тривозі, бо син не вернувся на ніч додому й півдня не дає про себе знати. Тільки одну ніч і півдня. А скільки таких днів і ночей спливе, поки Богдан повернеться на батьківщину? Стало йому жаль батька, який з горя хильнув, мабуть, склянку вина і втішає матір: не журися, Богдан розумний хлопець, не пропаде… йому ж уже п’ятнадцять років. Він раптом відчув симпатію і до вчительки Бродзіцької, бо, зрештою, ніякого свинства щодо нього вона не вчинила. Поставила йому таку оцінку, на яку він заслужив. Розчулився Богдан і від думки про те, що Справедливі напевне сидять у Варшаві й тривожаться за долю мандрівця. Мабуть, і вчитель непокоїться разом з ними.

Задумався Богдан: дуже складну роль головного героя випало йому грати в такій незначнії! історії. З цієї задуми вивело його тільки оголошення, що «пасажирський поїзд Варшава—Щецін за хвилину буде подано на першу колію другого перону…»

Богдан підхопився й став готуватись до своєї передостанньої серйозної операції. Останньою ж операцією мала бути посадка на пароплав.

Це вже був не той Богдан, який учора пополудні, з душею в п’ятах, починав у Красноставі свою непевну подорож. Тепер він поводився так, наче все життя тільки й робив, що їздив зайцем. Відійшовши в кінець перону, він спокійно дивився на поїзд, Що наближався. І раптом похолов, прикипівши до того місця, до стояв. Хтось назвав його прізвище…

— Ну, що чувати, колего Ліпка?

Ще мить — і Богдан з плачем признається у всьому. Такого несподіваного кінця він не чекав. Та ось почувся інший голос:

— Все гаразд, колего Місьорчик, через два тижні йду в відпустку.

Богдан обернувся. За спиною в нього стояло двоє чоловіків у формі залізничників. Той, що його назвали Ліпкою, тримав у руці червоний прапорець. Це, певно, черговий по станції. Обличчя його ще молоде, дуже симпатичне. Незабаром черговий пішов зустрічати поїзд, а Богдан, уже знаючи, що поїзд швидко не рушить, завбачливо змінив місце, перебравшись на інший перон.

Відтоді минуло вже кілька годин. Годин, повних напруження… Але, як і досі, все обійшлося без пригод. Богданові кілька разів пощастило приспати пильність кондуктора. І знову він так сильно повірив у своє щастя, що забув про обережність і поводився майже зухвало. Це його й занапастило. Паровоз протяжним гудком саме попрощався зі станцією Кшиж. Богдан зручно вмостився в купе, квитки в якому кондуктор перевірив кілька хвилин тому. Можна бути спокійним, що раніше, як за півгодини, він не з’явиться. Однак виявилося, що це — службіст, який любить влаштовувати пасажирам різні несподіванки. Ось він — мов уродився. Привітно дивлячись на Богдана, каже йому з чарівною усмішкою:

— Прошу пред’явити квиток…

Богдан якусь мить сидить нерухомо. В очах у нього переляк і здивування.

— Квиток, будь ласка…— нагадує залізничник.

Шукати? Навіщо шукати, коли відомо, що в кишенях можна знайти що завгодно, тільки не квиток. Так думає Богдан і раптом, ніби наперекір цим думкам, починає порпатися в кишенях. Витягає різний мотлох, яблуко, три цукерки, шкільне посвідчення, носовичок…

— Нема! — дивується він і далі обшукує кишені. — Або десь запхнув, або загубив.

Кондуктор знову всміхнувся. Ні, це вже не та усмішка, з якою він підійшов. Тепер у ній іронія, злість…

— Шукай, добре шукай, голубе, в мене є час, я почекаю…

Нічого не вдієш, треба взятися до пошуків як слід. Може, в цій маленькій кишеньці? А може, в задній кишені штанів? Теж нема. От безглуздя вийшло з цим квитком…

— Ти звідки їдеш? — запитання звучить так, ніби його поставив суддя або прокурор.

— З Познані…

— Куди?

— В Щецін…

Це ж треба, відповів уже на два запитання і ні разу не збрехав.

— Є в тебе шкільне посвідчення?

— Є.

Неймовірно. Знову відповідь правдива.

Кондуктор бере посвідчення й поволі читає:

— «Богдан Ліпка».

І коли в купе прозвучало це ім’я, Богдан здригнувся й похолов, як тоді на пероні: «Ну, що чувати, колего Ліпка?» І водночас у Богдана сяйнула така геніальна думка, яка народжується в дуже видатних головах хіба що раз на десять років.

— Отже, квитка в тебе немає? — голос кондуктора помітно посуворішав.

— Та ж він був! — Геніальна думка помалу виливається в геніальні слова, — Дядько мені купив. Сам і в кишеню мені поклав…

— Мій обов’язок перевіряти квитки, а не дядьків.

— Але якщо ви знаєте мого дядька, то можете його спитати, купував він мені квиток чи ні…

— Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!

— Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?

Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.

— Міхал Ліпка?

— Авжеж, Міхал, — мерщій притакує пасажир.

— Отже, черговий по станції Міхал…

— Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.

— І це — твій дядько?

— Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.

На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.

— Твоє щастя, що Міхал — мій товариш. Чоловік він — те, що треба…

— Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.

— Може, хочеш перейти у вагон другого класу?

— Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.

— Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?

— Ніколи…

— Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…

Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:

— Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал — золотий чоловік!

Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.