В Познані поїзд стояв довгенько. Вчитель, Адам і Качур встигли докладно обстежити вокзал і всі перони. Решта хлопців спостерігали з вікон вагона густий натовп пасажирів, але ніхто не помітив Богдана. Зрештою, спостереження мало вестися непомітно, бо ж у купе сидів цей службіст моряк. Він знову безтурботно дрімав собі, але з цим типом треба було бути насторожі. Може, він не спить, а тільки вдає, що спить? Може, примружив повіки і стежить за хлопцями? Може, уважно ловить кожне їхнє слово? Такий як довідається про Богданову історію, зразу підніме на ноги всі міліцейські пости від Щеціна до Познані…
Хлопці визирають у вікно й обмінюються зауваженнями в такий спосіб, що навіть ас розвідки не збагнув би, про що йдеться.
— Який гарний кіоск… і якийсь хлопець біля кіоска. Мабуть, лимонаду хоче випити…
— Отой? То ж не хлопець, а дівчина.
— Гляньте ліворуч… під отим стовпом… цей стовп, по-моєму, липовий… липка…
— Тобі привиділось! Це зовсім не липка, а якийсь кущик.
— А отам? Трохи праворуч, біля самісіньких сходів… Чорний светр іде по дорозі. От би мені такий чорний светр…
— Навіщо він тобі? Він же негарний і, головне, зовсім не чорний. Придивися уважніше… чорного від блакитного не відрізниш?
Черговий по станції підняв червоний прапорець. У купе повернулись учитель, Адам і Качур. Почався другий етап погоні. Про остаточне визнання невдачі не думали, до цього було ще так далеко, як до морського узбережжя, але хлопці посмутнішали. Зрештою, кажучи щиро, на те, що їм пощастить захопити Богдана саме в Познані, вони особливо й не розраховували. Це була б надто велика ласкавість долі. А що буде потім? Вчитель приніс важливу звістку: «Богдан випередив нас на три години, але за цей час до Щеціна не було жодного поїзда. Якщо ж він і доїхав сюди, не затриманий по дорозі кондукторами, то дальша наша подорож може відбуватися саме цим поїздом. Нам щастить, не все іще втрачено…»
— Щось сталося? — раптом запитав моряк, розплющуючи очі й з цікавістю приглядаючись до членів групи переслідувачів, які збуджено перешіптувались між собою.
— Нічого особливого. Це я мав зустрітися на пероні з моїм рідним дядечком, але, на жаль, не зустрівся.
Сили в Богдана вичерпались уже майже до решти. Про нього завжди говорили, що здоров’я він має кінське, але навіть кінь час від часу мусить відпочивати. Проте в його становищі годі було й думати про відпочинок. Кільканадцять годин він жив у постійному напруженні. Ще вчора опівдні йому все здавалось легким, було навіть весело. Але тоді він не знав, що залізничникам у погоні за ним допомагатимуть Справедливі, очолювані вчителем Микулою. Коли ж він опинився на привокзальній площі й побачив своїх товаришів, його охопила нестямна лють. Він ледве стримався, щоб не підійти до Ластатого і не крикнути: «Гей, нишпорко, то ти так віддячуєш мені за дружбу?» На превеликий жаль, довелося йому відмовитись від цієї приємності. А втім, найбільші претензії він мав не до Ластатого, а до Адама. Міг чекати чого завгодно: що взагалі ніколи не доїде навіть до Варшави, що його схоплять кондуктори, закують у кайдани, а потім повісять на високому ліхтарі, але й на думку не спадало, що Гаєвський виявиться зрадником. Якби його таємницю виказав Ластатий — адже його аж корчить, коли треба тримати язика за зубами; якби це зробив Казик — хлопець загалом порядний, але дуже лякливий, власної тіні сахається; якби це було діло рук Кальоша — він часом любить похвалитися розкриттям таємниць… Але щоб Гаєвський?! Творець Статуту Спілки Справедливих, Статуту, за яким доносити й розпускати плітки вважалося найжахливішим злочином?! В голові не вкладається…
Богдан вийняв з кишені окраєць хліба й останній шматок ковбаси. Він їв повільно, з симпатією думаючи про Ягелла. Його сумку він одразу впізнав. Бо ж хто ще міг узяти з собою в поїздку такий запас харчів? Молодець Ягелло, не забув і про яблука, і про пончики. Йому можна навіть пробачити, що дав утягти себе в цю нечесну гру. Певне, протестував, але сили були нерівні, мусив скоритися…
На перонах познанського вокзалу пасажирів стільки, що не протовпишся. Хто сидить на довгих лавках, хто нервово бігає, згинаючись під тягарем валіз та клунків, хто п’є пиво, хто курить цигарки… Мовчать, втупившись у циферблат годинника, голосно розмовляють, намагаючись перекричати гуркіт поїздів… Така товкотнеча й гомін Богданові дуже на руку. Він сів на цеглі, зручно притулився спиною до холодної стіни й відчув себе голкою, загубленою в копиці сіна. Тільки б не заснути… Сон, правда, не злочин, та коли людина спить на пероні, до того ж спить серед білого дня, то вона, певно, приверне до себе увагу. А Богданові цього зовсім не треба… Навпаки — йому хотілося втиснутись у цю сіру, закіптюжену стіну й спокійно чекати на поїзд до Щеціна. Богдан щораз більше починає вірити в свою щасливу зірку. Здається йому — все найгірше вже позаду. Коли після станції Рейовець у купе несподівано зайшов кондуктор і зажадав пред’явити квиток, можна було вважати, що велика подорож до Америки скінчиться в малих Травниках. Богдан почав плутано розповідати, що в сусідньому вагоні їдуть хлопці на екскурсію і що він — учасник цієї екскурсії. Всі квитки, звичайно, у вчителя… Від страху в Богдана тремтіли руки, він був певен — кондуктор схопить його зараз за комір і поведе в той вагон. Йому вже ввижалися здивовані обличчя товаришів і гнівний погляд учителя. Але залізничник тільки буркнув, що треба їхати в тому ж купе, де й квиток, чемно попрощався й вийшов. Тоді-то й спалахнула в Богдановій голові надія. Перша перемога надихнула його до дальшої боротьби. Переходячи з вагона у вагон, з купе в купе, він доїхав до Любліна. Півгодини просидів на гальмовій площадці товарного вагона — два таких вагони були причеплені до поїзда. Кілька хвилин їхав на приступці, судорожно тримаючись за мідний поручень. Коли поїзд дотягся до Любліна, Богдан був уже неабияк змучений. Він заховався за кіоском, в якому продавали морозиво, цукерки, пиво та булки з ковбасою, і почав підраховувати свої заощадження. Виявилось, що грошей вистачить на порцію морозива, на булку і… на квиток до Красностава.
З вагона вийшло кілька хлопців. Богдан упізнав їх одразу. Адам і Качур почали запекло сперечатися між собою, Кальош переривав їхню суперечку писклявим сміхом. Ліпка із щирою заздрістю дивився на товаришів. Аж смуток його охопив: їдуть собі, мов королі, до великого міста. Повсідалися зручно в купе, не бояться кондуктора, гомонять про різні приємні речі, пригощаються цукерками й лимонадом…
1 раптом смуток його переходить у гнів: ви гадаєте — я без вас не дам собі ради? Гадаєте, мене можна викинути на смітник, як нікому не потрібний капець? Я всім вам покажу, на що здатен Богдан Ліпка! Весь Красностав говоритиме про мене! Та що там Красностав! Уся Польща із захватом вимовлятиме моє ім’я. Велике діло — поїхати до Варшави… та ще і з квитком у кишені, з шановним паном учителем при боці. Вернутися зараз додому? І покірливо чекати, поки семеро героїв привезуть мені привіт із столиці? Приїдуть, будуть лагідно поплескувати мене по плечах, розповідатимуть, який цей світ чудовий — будинки високі, і небо не таке, як над Красноставом, і Вісла більша за Вєпж; будуть утішати, дехто щиро, дехто лицемірно…
Кальош знову засміявся придуркувато, наче хтось лоскотав його під пахвами.
«Смійся, смійся… я з тебе теж сміюся! — кипів Богдан. — Що ти знаєш про життя? Про захоплюючі подорожі, про пригоди?
Ти ж навіть до Любліна не наважився сам поїхати. Вичитаний з книжок — ото й увесь твій світ. Розходяться наші дороги, жалюгідний Кальоше! Я тоді бився з Лисим і Ванею, як лев… от і забезпечив тобі екскурсію до Варшави… З чого смієшся, може, я неправду кажу?»
Поїзд неохоче, поволі рушив, ніби жалкуючи, що біля кіоска з пивом і морозивом залишається найкращий, найдорогоцінніший пасажир. У вухах Богдана ще досі бринів надокучливий сміх Кальоша. Поїзд набирав швидкість, ось із ним уже порівнялися два товарні вагони… і тут Богдан наважився. Він вискочив з-за кіоска й за секунду опинився на приступках гальмової площадки. Вже посутеніло, і ніхто не помітив цього блискавичного маневру.
