— Це знову був якийсь спритний хлопець…— скінчив свою розповідь учитель. — В поїзді один, тепер інший. Дуже дивна історія. Полюбили нас пройдисвіти.

— А може, це той самий? — вирвалося в Адама, що якраз подумав, якраз зіставив ту пригоду в поїзді з крадіжкою сумки. І знову відчув неспокій.

— Може бути, — замислено мовив учитель. — Він міг уже в поїзді стежити за нами, потім заховався від кондуктора, а вранці зголоднів і прийшов до нас поснідати. Очевидно, припали ми йому до вподоби.

— Коли ви розповідали про цю його нахабну поведінку під час крадіжки, то я зразу подумав, що він усе робив так, ніби чудово знав Казика, — поділився своїм сенсаційним, а точніше єхидним відкриттям Ластатий. — Казик ніколи не відзначався уважністю. Добре, що на цій сумці все і скінчилося. Адже могли пропасти всі рюкзаки.

І тут Адам не витримав. Велика таємниця, якою так щедро поділився з ним Богдан Ліпка, нестерпно гнітила хлопця. Він мусив якнайшвидше позбавитись цього тягаря. Нести його далі сам він не мав більше сили. Якщо це не Богдан іде за ними назирці, то розкриття таємниці не буде великим злочином, бо таємниця невдовзі сама по собі перестане нею бути. Ну, а якщо Ліпка не відмовився від своїх планів, якщо бродить зараз по вулицях Варшави й обдумує, як подорожувати йому далі?..

— Пане вчитель, — нарешті звертається Адам до Минули, — я маю сказати вам щось дуже важливе.

— Ти хочеш, щоб нас ніхто не чув? — питає вчитель і неспокійно дивиться на збудженого Адама.

— Ні, всі можуть слухати, — Адам зітхає з великою полегкістю, бо найтрудніше було йому наважитись на це визнання.

Всі оточують Адама тісним колом, нашорошують вуха, які, здається, аж видовжуються від цікавості. Гаєвський згадує кожну подробицю, хоче переконати їх, що тут не до жартів, що ставка у грі дуже серйозна. Богдан здатен на все. Хтось нарозказував йому різних речей про Америку, а в нього саме клопіт у школі був, та й дома склалося не дуже весело, отож йому й закортіло здійснити подорож у незнане. Може, йому вистачить Варшави, може, вже зморився… а може, заохочений успіхом, думає зараз, як йому добратися до Щеціна? Той його приятель сказав йому, що саме в Щеціні найлегше втрапити на іноземне судно. Та коли й справді Качурова ковбаса знайшла притулок у шлунку Ліпки, — а слова тих трьох жінок свідчать, що це цілком імовірно, бо чужий злодій не поводився б так нахабно, не їв би краденої ковбаси за кілька метрів від місця злочину і насамперед вкрав би рюкзак, а не сумку з харчами, — одне слово, коли це Ліпка примандрував за ними до Варшави, треба знайти його за всяку ціну.

Адам скінчив, а хлопці, перекрикуючи один одного, почали щедро сипати діловими пропозиціями, даючи добрі поради вчителеві, Гаєвському, Ліпці й самим собі. На жаль, той, хто був у цьому найбільше зацікавлений, тобто Богдан Ліпка, — не міг скористатися з цих добрих порад, бо їх не чув.

Постановили негайно їхати на Центральний вокзал. Це була пропозиція вчителя Микули. Він дуже серйозно поставився до Адамового припущення. Він навіть мав до Гаєвського претензію, що той не сказав усе ще в поїзді. Тоді, можливо, вони спільними зусиллями знайшли б десь у закапелку невдачливого мандрівника. Поки ніхто з них не думав, що незнайомець з поїзда і відчайдух-злодій на вокзалі — це Богдан Ліпка, — пов’язати ці два випадки вони не могли. Та коли Адам розповів їм про плани подорожі до Щеціна, все здалося їм ясним, либонь, навіть надто ясним. Тепер вони поводилися так, ніби це й не домисли були, а достовірні факти, ніби лише хвилину тому вони бачили Ліпку, що з Качуровою сумкою в руці тікав від них. Тільки вчитель ще плекав надію, що все скінчиться щасливо, що переслідує їх спритник, більший за Богдана, але не Богдан. Отак надіючись, він усе-таки порадив бути обережними, оскільки між надією і впевненістю відстань чималенька…

— Якщо справді ми ганяємось за цим божевільним Ліпкою, — сказав він, коли всі сіли в майже порожній трамвай, — то найкраще буде почекати його на Центральному вокзалі. Рано чи пізно Богдан має там з’явитись.

Поки доїхали до вокзалу, встигли обговорити план дій. Рюкзаки вони залишать під опікою… ні, вже не Казика, нехай їх тепер пильнує Чорний. Або ще краще: кинуть жеребок. Звичайно, Казик у цьому участі не братиме.

Троє хлопців чатуватимуть перед вокзалом. Двоє патрулюватимуть у залі чекання. Вчитель Микула та Адам Гаєвський візьмуть під контроль перони. А зараз усі перекусять всухом’ятку, бо на довше снідання нема часу. Качур не минув нагоди зауважити, що його пайок, очевидно, не був достатньо сухий, бо просто розтанув.

До вокзалу підходили з такою обережністю, ніби розвідували територію, зайняту дуже небезпечним противником.

— Добрячу кашу заварив цей Ліпка, — бурчав собі під ніс учитель Микула. — Замість того, щоб відпочивати, бігаємо по всьому місту, висолопивши язики.

Остання нарада перед операцією. Жеребкування…

— Тут шість сірників. Хто витягне сірник без головки, стерегтиме рюкзаки. Кальош? Нічого не вдієш, так домовились. Тільки ж пильнуй, щоб тебе не обікрали, як Казика. Рюкзаки треба поскладати в якомусь відлюдному куточку, щоб не впадали в око. І щоб Кальош не впадав у око. Коли Богдан помітить на вокзалі Кальоша або когось із нас, він про все здогадається… Треба діяти розсудливо, обережно. Поводьтесь так, щоб не привертати до себе уваги. Пам’ятайте — це не тільки справа Богдана, це — і наша справа. Нікому — ні слова. Ластатий, Качур і Чорний залишаться перед вокзалом. Знайдіть собі якесь зручне місце для спостереження. Ягелло і Казик підуть у зал чекання. Уважно стежте за вхідними дверима. Ми з Адамом прогуляємось перонами. Зустрінемося з вами за годину. Тоді вирішимо, як бути далі. А якщо врешті виявиться, що Ліпка взагалі не виїздив з Красностава, то буде нам з чого сміятися аж до наступного року. Власне, я дуже б хотів, щоб ця наша пригода закінчилася саме таким сміхом.

Хлопці розбіглися по своїх місцях. Вони сповнені турботи за свою відповідальну роль — адже усвідомлюють, яка небезпека нависла над Богданом, коли, звісно, підтвердиться те, про що говорив Адам.

Вони рахуються з небезпекою, але, з другого боку, вже встигли відчути її привабливий смак.

— Погану кашу заварив цей Богдан. Стільки клопоту нам завдав…— каже Ягелло Качурові, але думає зовсім інакше.. Думає він ось що: «Богдан був би останньою свинею, якби лишився дома. Щоб подорожувати без квитка, потрібна неабияка мужність. Якщо він справжній товариш, то через кілька хвилин з’явиться тут. Обережно обмине пост Ластатого, Чорного, Качура й попаде мені просто в руки. Подія, може, не така вже й сенсаційна, але сяке-таке оповідання могло б із цього вийти. Досить замінити Богдана на недолугого шпигуна, що тікає за кордон, а нас на членів детективної контори, — і відразу все набере іншого вигляду. На чолі цієї контори стане шеф детективів, славний громадянин Ягелло».

— Що ти там бурмочеш? — питає Казик, протираючи заспані очі кулаком.

— Міркую вголос, а не бурмочу… Про Ліпку думаю — як зустріну його, то добре вичитаю за ту Америку… В Америку виїздили до війни, коли безробіття було.

— Перестань, —махає Казик рукою, ніби геть перекреслює слова Ягелла, — я вже чув про це на уроках. Не будь таким мудрим.

Качур зручно сперся на паркан, за яким видніє фундамент майбутньої стіни. Незабаром прийдуть муляри, задзвенять кельми, на сонці зачервоніють ще не обчищені від старого вапна, витягнуті з руїн цеглини. Качурові теж хотілося б, щоб десь тут у центрі будівельного майданчика, або посеред привокзальної площі раптом з’явився Богдан Ліпка. Хотілося б, бо йому трохи шкода, що Богдан лишився сам у Красноставі. Якщо вони зустрінуть його тут, то він, напевне, зостанеться разом з ними. А до переекзаменовки з польської він ще встигне підготуватись. Адам у Бродзіцької — найсильніший учень, та й Ягелло останнім часом самі п’ятірки у неї одержував, могли б допомогти Богданові. Отак мріє Качур про зустріч з нещасливцем, на голову якого сипалися самі невдачі, та водночас Качур цілком певен, що ніякого сенсу вся ця операція не має. Про свої сумніви він нікому говорити не хотів, бо його ніхто б не слухав. Хай собі чекають, хай винюхують, хай виглядають, а Богдан, мабуть, у цю мить повертається на другий бік, і сняться йому в далекому Красноставі п’ятикілограмові щупаки та чудові полуниці, що аж тануть у роті й нічого не коштують.