то не тісна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми...
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
М а в к а
Ні, я не можу...
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Л е в
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, -
отут під дубом хай і поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали... Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).
Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.
М а т и
(до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано, - я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провів би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є...
М а т и
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка, -
коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
М а т и
Та він у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
К и л и н а
Ні, то я жартома...
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? ідіть здорові!
(Йде собі в ліс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселі будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою).
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
М а в к а
Русалко! ти ніколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала? НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає мов камінь. От м о є кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру -
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
М а в к а
(підводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обійняти,
