Гадсона Тейлора не було в його конторі на винограднику. Такий самий бадьорий голос повідомив мені, що він поїхав до Мельбурна на перегони. Його кінь братиме участь у Кубку. Інтонації у голосі свідчили про те, що до такої звістки слід поставитися з належною пошаною.

А можу я взагалі якось із ним сконтактуватись?

Звичайно, якщо це важливо. Він зупиниться у друзів. Запишіть номер. Подзвоніть о дев'ятій.

Зітхнувши, я спустився на два поверхи і побачив, що Джік і Сера з радісним задоволенням гасають по номеру.

— Ми дістали квитки на верхогони на завтра і вівторок, — сказав він. — І перепустку для машини. І саму машину. А в неділю навпроти готелю відбудеться матч крикетистів «Уест Індії» та «Вікторії», на це у нас теж є квитки.

— Чудеса з ласки «Гілтона», — пояснила Сера, маючи у зв'язку з цією програмою набагато щасливіший вигляд. — Комплект квитків прикладався до вартості номерів, на які скасовано броню.

— Отже, що ти хочеш, щоб ми робили сьогодні ополудні? — широким жестом закінчив Джік.

— Ви зможете витримати Художній центр?

Виявилося, зможуть. Навіть Сера пішла, не віщуючи при цьому кінця світу: брак успіхів у мене підбадьорив її. Щоб її зачіска не намокла і не розкрутилася, ми поїхали у таксі.

«Вікторія Артс Сентр» — це масивна, сучасна й оригінальна споруда, що має найбільший у світі дах з вітражного скла. Джік глибоко вдихав повітря, ніби хотів виповнити легені живильним духом цього місця, і гучно розпатякував про те, що, мовляв, Австралія — найчудовіша, найчудовіша, єдина країна з духом пригодництва, що залишилась у цьому світі корупції, стагнації, військових конфліктів, ненатлості, свободоненависництва, підступності, каральних заходів, гнилизни й забруднення. Відвідувачів, що проходили мимо, це вражало до глибини душі, а Сера взагалі не висловлювала ніякого подиву.

Маннінгза, між іншим, ми знайшли у найдальшому закутку лабіринту галерей. Картина сяяла завдяки чудовому освітленню, що виповнювало всю споруду: «Від'їзд збирачів хмелю» з величезним широким небом, сповненими самоповаги циганами з поні, хурами й дітьми.

Молодик сидів біля мольберта, трохи обіч, напружено працюючи над копією. На столі поруч з ним стояли великі горнята з оливою та скипидаром, а також глечик з пензлями у змивці. Стандартна коробка з фарбами також лежала напохваті відкрита. Поруч стояло двоє-троє людей; вони стежили за копіюванням, хоч і вдавали, що не звертають уваги, як це. роблять відвідувачі галерей по всьому світі..

Ми з Джіком зайшли йому за спину, щоб і собі поглянути. Молодик зиркнув Джікові в обличчя, але не помітив нічого, крім здивовано зведених брів і чемності. Ми дивились, як він вичавив з тюбиків на палітру свинцеві білила та жовтий кадмій і розмішав пензлем зі щетини, дістаючи приємний блідий тон.

На мольберті стояв шкіц, ледь розпочатий. На полотні були вже обриси, точні, наче скальковані, і по небу він трохи пройшовся блакиттю.

Ми з цікавістю стежили, як він кладе блідо-жовту фарбу на сорочку найближчої фігури.

— Гей, — сказав Джік голосно, несподівано плеснувши його по плечі й розбивши на дрібні кольорові скалочки поштиву тишу, що панувала в галереї. — Ти шахрай. Якщо ти художник, то я — слюсар-газівник.

Навряд чи це ґречно, але ще не кінець світу. На обличчях поодиноких відвідувачів відбилося збентеження, а не образа.

Одначе молодик аж скинувся. Він схопився на рівні ноги, перекинувши мольберт і дико вирячившись на Джіка; натомість Джік, бавлячись від душі, поставив крапку над «і»:

— Те, чим ти займаєшся, — карний злочин, — сказав він.

Молодик відреагував на це зі швидкістю безжальної рептилії: він ухопив горнята з оливою та скипидаром і вихлюпнув Джікові в очі.

Я вхопив його за ліву руку. Він правою підчепив палітру з фарбами і щосили замахнувся, цілячи мені в обличчя. Я інстинктивно пригнувся… Палітра вдарила не мене, а Джіка, що стояв, затуляючи очі руками й зіпаючи на весь голос.

Сера кинулася до нього і в своєму збудженні з розгону налетіла на мене, через що я не міг як слід втримати молодика. Він висмикнув свою руку, метнувся щодуху до виходу, оббіг ззаду двох середнього віку ловигав з роззявленими ротами, які тільки входили до галереї, і з усієї сили штовхнув їх просто на мене. Доки я звільнився від них, його й слід пропав. Я пробіг через кілька залів та переходів, але не міг знайти його. Він орієнтувався тут, а я — ні: чимало часу минуло, перш ніж я облишив переслідування, щоб повернутись до Джіка.

Довкола нього згромадився величенький натовп, а Сера від страху була просто несамовита, і всю цю лють вона вилила на мене, помітивши, що я повертаюся.

— Зроби щось! — репетувала вона. — Зроби щось, бо він осліпне… Він осліпне… Я так і знала, що нам не треба було тебе слухати…

Я вхопив її за зап'ястки, коли вона у нападі істерії хотіла зробити щось із моїм обличчям на відплату за те, що скоїлося з Джіком. А вона була жінка дужа.

— Серо, — сказав я з притиском. — Джік не осліпне.

— Осліпне, осліпне, — затялася вона і била мене ногою по гомілці.

— Ти хочеш, щоб він осліп? — закричав я.

Вона задихалась од люті. Мої слова подіяли, як ляпас. Вона раптом отямилася, ніби її обдали крижаною водою, і розшаліла істота перетворилась просто на розлючену дівчину.

— Олива взагалі нешкідлива, — сказав я твердо. — А від скипидару тільки ріже трохи. Він аж ніяк не впливає на зір.

Вона сердито подивилась на мене, вивільнила свої руки і повернулась до Джіка, який похитувався-у муках і притискав до очей зціплені кулаки. Оскільки це був Джік, то він не міг не дати волі язику:

— Падлючий хрін собачий… стривай-но, ти мені попадешся… боже милостивий, я ж ніякого дідька не бачу… Серо… де той чортів Тодд… я задушу його… викличте «швидку»… мені повипікає очі… трясця його матері…

Я голосно сказав йому на вухо:

— У тебе з очима все гаразд.

— Це мої, сто чортів, очі, і якщо я кажу, що негаразд, то де ж там у дідька гаразд.

— Ти чудово розумієш, що не осліпнеш, облиш комедію.

— Це, зараза, не твої очі.

— І, крім того, ти лякаєш Серу, — сказав я.

Це до нього дійшло. Він відняв руки від очей і перестав метушитись.

Побачивши його обличчя, публіка, приваблена цією виставою, почала з приємністю видавати приглушені вигуки жаху. Краплі яскравої фарби з палітри молодика потекли по одному боці його щелепи жовтою і блакитною цівками; очі червоні від запалення і з них струменять сльози, вони справді здавалися припухлими.

— Боже, Серо, — пересилюючи біль, сказав Джік, кліпаючи. — Даруй, кохана. Цей сучий син має рацію. Скипидар ще ніколи нікого не осліпив.

— Принаймні не навіки, — сказав я, бо треба віддати йому належне: він, крім сліз, наразі нічого не міг бачити.

Ворожість Сери не зменшувалася.

— Тоді виклич йому «швидку».

Я тріпнув головою.

— Йому треба тільки води й часу.

— Ти дурна немилосердна свиня. Адже йому явно потрібен лікар і шпитальний догляд.

Джік, покінчивши з театральщиною, дістав носовичок і обережно вимочував мокрі від сліз очі.

Сера все-таки дотримувалася своєї думки; вона тримала його за одну руку, а якийсь співчутливий чоловік-глядач — за другу, вони бережно допомогли йому вийти, як у самодіяльній постановці «Самсона». Хор в особі присутніх глядачів з осудом дивився на мене і з надією чекав наступної дії.

Я поглянув на рейвах із фарб і мольберта, що його полишив молодий чоловік. Ловигави й собі витріщились на все те..

— Може, хтось із присутніх, — почав я поволі, — розмовляв з молодиком, перш ніж усе це скоїлось?

— Ми, — відповіла одна жінка, здивована цим запитанням..

— І ми, — сказала інша.

— Про що?

— Про Маннінгза, — сказала одна, і те ж саме сказала інша, і обоє відразу подивилися на картину на стіні.

— Не про його власну роботу? — запитав я, нахиляючись, щоб підняти її. Жовта пляма забризкала акуратні обриси — наслідок Джікового плескання по спині.