Передусім треба було пройти мінні поля, своє і чуже. Та якщо у своєму в'юнилися знайомі стежинки-проходи, то на чужому хоч і стояли таблички, які попереджали про небезпеку, міни, проте були понатикані так густо, що, пролазячи між ними, ти щоразу обливався холодним потом. Хто скаже, що це за горбок? На вигляд — кротовище, а зачепи його, так гахне, що й кісточок не зберуть.

Сотні протипіхотних мін дрімали під тонким шаром землі, чекаючи своєї години. Ніч була темна.

Серце повільно відраховувало секунду за секундою, лякаючись кожного шереху і власного стуку.

Гасовський повз попереду — Нечай бачив перед собою підошви його черевиків і підбори із стертими підківками, які раз у раз поблискували. Сам він, підтягуючи гвинтівку, повз на правому боці. Відчував, як терпне нога, наливаючись пудовою вагою, але не міг зупинитися. Була дорога кожна секунда.

Десь опівночі вони нарешті дісталися дальніх чагарників і відчули себе у відносній безпеці. У чагарнику можна було полежати, перепочити.

Поки що все йшло добре. Однак радіти, як сказав Гасовський, було ще рано.

Вони давно звикли до суцільного, що не стихав ні на годину, гуркоту артилерійської канонади, до холодного світла ракет, до електричного тріску кулеметів, і не звертали на все це уваги. Вони навчилися в шарварку війни безпомилково вловлювати незвичні для вуха слабкі звуки, які таїли в собі головну небезпеку. Зараз яке-небудь несподіване шарудіння було страшніше за громову артилерійську пальбу. Найбільше їх турбувало те, щоб ненароком не напоротися на румунських вартових.

За першою лінією ворожих окопів тяглася друга. Між ними все поле було покрите ходами сполучення, і чужі голоси лунали іноді зовсім близько, то праворуч, то ліворуч, то попереду. Хотілося стати невидимим, не дихати, піти на якийсь час у небуття, щоб потім опинитися якомога далі від передової, там, де лимани і плавні, і чистий степ і пусте небо, під яким можна стояти, не ховаючись, на повний зріст, і дихати широко, вільно.

Інших бажань не було.

Прислухаючись до чужих голосів, Нечай уперше подумав, що тут, у розташуванні румунського полка, йде таке ж окопне життя, як і те, що було йому знайоме. Солдати їли, спали, тихо перемовлялися, з когось сміялися, стояли на варті. Он якийсь солдат спросоння виліз з окопа в одному спідньому і примостився в кущах так близько, що Нечай міг полоскотати його своїм плоским багнетом. Другий солдат дрімав на бруствері, спираючись на гвинтівку, ніби то була лопата. Це були стомлені, неохайні солдати, для яких військова служба була тягарем; вони вже очманіли від гуркоту і виття снарядів. На їхніх неголених обличчях була тупа покірність. Здавалось, вони вже примирилися з безвихіддю, з тим, що кожного чекає куля або випадковий осколок і дерев'яний хрест на чужій землі. Про що вони мріяли? Про легке поранення? Про відпустку?..

Нечай лежав, уткнувшись у землю, яка важко зітхала, віддаючи ночі зайвину тепла, і думав про румунського солдата, що був поряд. Хто він? На вигляд — немолодий чоловік, бадя ^[6] , що страждав від безсоння. І все-таки він був тепер його заклятим ворогом. Так сталося… А все через те, що цей хлібороб був зараз не в іцарах ^[7] , а в казенній солдатській білизні. Ще коли Нечай був піонером, їм казали, що колись настане час і люди потоплять в океанах усі гвинтівки, кулемети, гармати. Зараз він подумав, що цього замало. Треба буде скасувати форму і відзнаки, знищити все, що мало відношення до військової служби, аж до проштампованої білизни включно. Інакше не буде миру на землі.

Поринувши в ці думки, Нечай не помітив, як румун устав і пішов до окопа, гукнувши когось із своїх. Потім знову стало тихо, і Гасовський, що лежав поряд, подав знак: «Давай, не затримуйся!..» На відміну від Нечая, Гасовський, либонь, думав тільки про виконання бойового завдання, тільки це було в нього в голові.

Вони відповзли вбік.

Важко долали кожний метр землі. Тільки коли передова лишилася далеко позаду, коли голоси солдатів і гомін війни вщухли, вони наважились підвестися з землі. Короткими перебіжками дісталися до покинутого баштана, обійшли спалену хатину, біля якої стояла гарба з поламаною голоблею, і подалися до дерев, що темніли біля дороги. Тут їх окликнули, і вони зупинились, затамувавши подих, стискаючи пальцями зброю, але Гасовський миттю зорієнтувався, відповів по-румунському якимсь солоним прислів'ям, у відповідь засміялись, і вони, стримуючи дрож у колінах, спокійно, на очах у румунів, що сиділи на армійських хурах з провіантом чи фуражем, звернули з дороги, щоб спробувати перейти її в іншому місці. У темряві румунські їздові прийняли їх за своїх.

Тепер уже пахло не тільки степом — здичавілою черствою землею, пилюкою і чебрецем — дедалі міцніше пахло солоною водою. Відчувалася близькість Великого Аджаликського лиману.

Дорога йшла під гору, і хури, що торохтіли, ніби скотилися з неї в темряву. Крізь листя дерев проглядали рідкі, по-осінньому холодні зорі. Глянувши на годинника, Гасовський занепокоївся. Він зрозумів, що вибору нема. Треба осідлати дорогу.

— Приготувати гранати, — наказав він пошепки. — Про всяк випадок.

Вибравши момент, коли тиша здавалася цілком надійною, Гасовський двома стрибками перемахнув через дорогу і впав у кювет. Нечай, Кость, Бєлкін і Сеня-Сенечка кинулися за ним. І одразу ж почули, як по дорозі торохкотить машина.

Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.

— Відповзти по одному, — наказав Гасовський. — Он до тих дерев, бачите?

Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,

— Май совість, — прошепотів Кость Арабаджі.

Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін — Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.

Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.

— Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, — сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Дістатися б до лиману, — мовив Нечай. — Пересиділи б в очеретах.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді капець, — Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. — Треба встигнути.

Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.

Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого — ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.

Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:

— Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…

Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.

— Тільки без шуму, — повторив Гасовський.

Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити.

— Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка.

Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.

Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.

— Ну, що?