Нарешті Джеймі підвівся, востаннє обвів поглядом хатину, аби пересвідчитися, що все лежить на своїх місцях, прикрите й неприступне повсюдним росомахам, і підійшов до дверей.

— Ходім, — неголосно мовив він. — Ми ж ідемо звідси не назавжди. Коли-небудь ще повернемося сюди.

Авасін вийшов слідом за ним, і вони зачинили двері й підперли їх деревинами.

Собаки рушили до виходу з полонини, і хлопці подалися слідом за ними, згинаючись під вагою своїх мішків. Зійшовши на оз, вони обернулися й востаннє подивились на хатину й на цівку блакитного диму від майже згаслого вогнища, що нерухомо зависла в прозорому повітрі.

Еюскімо й Ікло щосили тягли важкі сани, але полози загрузали в липкому, беручкому снігу, розтопленому теплим вітром відлиги. За день хлопці пройшли дуже малу відстань і тому вирішили переночувати в Таборі Кам'яного Іглу.

Лаштуючись на ніч під вкритим памороззю склепінням іглу, вони все ще сповнені були гарячкового збудження, яке спонукало їх на цю подорож, і відганяли од себе будь-які сумніви щодо правильності свого рішення. В своїй уяві хлопці вже бачили й чули радісне, бучне свято на честь їхньої появи в таборі індіян крі.

Спали вони неспокійно, часто прокидаючись, а вранці з полегшенням побачили, що погода не перемінилася, залишилась ясною й теплою. Нічний морозець зміцнив сніговий наст, і впродовж кількох ранкових годин хлопці швидко просувалися вперед.

Вони розуміли, що на цих неозорих просторах, вкритих снігом і тому позбавлених будь-яких орієнтирів, їм загрожує небезпека збитися з курсу, а тому вирішили повертатися тим самим шляхом, яким прийшли сюди, тобто пройти на схід майже до самої річки Казон, а потім завернути на південь, щоб річка, залишаючись весь час ліворуч від них, правила за своєрідний, бар'єр, який не давав би їм заблукати надто далеко на схід. Діставшись таким чином до озера Ідтен-туа, вони обійшли б його понад берегом і далі рушили б нині замерзлим водним шляхом, яким добувалися сюди влітку.

Весь той другий день хлопці подорожували швидко й без перешкод. Над полудень вони наблизилися до громаддя гори Ідтен-сет і завернули на південь.

Це був якийсь дивний, оповитий серпанком день, і сніг блищав особливо яскраво. Джеймі кілька разів поскаржився на те, що цей блиск засліплює його, але ні він, ані Авасін не звертали уваги на те, що очі їхні сльозяться від напруження.

Хлопці орієнтувалися по сонцю й по звивистих лініях затверділих снігових заметів, бо вони знали, що зимові вітри дмуть переважно з півночі, а тому хвилі заметів простягаються, як правило, зі сходу на захід.

Жодна жива істота не рухалася на безмежному обширі замерзлої рівнини. Навіть біла тінь песця чи полярного зайця не порушувала одноманітності краєвиду — хлопці з собаками були самі одні в цій неосяжній порожнечі. Джеймі й Авасін, певна річ, весь час ішли пішки, часто-густо впрягаючись у лямки, коли роботящі тварини починали висилюватися. Зате ввечері, коли хлопці, зупинившись на ночівлю, обговорювали другий день подорожі, в голосах їхніх бриніли гордість і самовпевненість.

— Якщо ми й далі будемо йти такими темпами, то за десять днів дістанемося до табору Деніказі, — заявив Джеймі.

Авасін, однак, не поділяв приятелевого оптимізму. Хоча день і справді пройшов для них успішно, він знав, що довіряти примхам арктичної погоди не можна.

— Ми, звісно, дістанемося додому за такий час, — відповів він, — якщо тільки погода не зіпсується. Але може статися, що нам доведеться й пересидіти кілька днів у якій-небудь норі, перш ніж ми в'їдемо в ліс.

Він зробив паузу, щоб протерти очі, і Джеймі помітив цей жест.

— У тебе теж щось не гаразд з очима? — запитав Джеймі. — Мої чомусь останню годину страшенно ріжуть. Я б тобі цього не казав, аби не помітив, як ти треш свої.

Авасін поморгав.

— А мені в очі наче хтось піску насипав, — поскаржився він. — Ми з тобою сьогодні, видно, перенапружили зір.

В маленькому шкіряному наметі, напнутому на три смерекові деревини, що їх вони захопили з собою, було темно. Авасін дістав каганець, наповнив його жиром і підніс до ґнота жаринку з багаття, що згасало. Спалахнув яскравий вогник, і ту ж мить очі хлопцеві різонув нестерпний біль. Придушено скрикнувши Авасін відкинувся на спальний мішок. Долоні його спітніли, і на кілька хвилин йому відібрало мову.

Джеймі сидів далі від каганця. Він подався навколішках уперед, аби допомогти товаришеві, і яскраве світло наче двома кинджалами штрикнуло йому в очі.

— Ой, мої очі! — зойкнув він. — Очі пече!

Страждання спотворило Авасінове обличчя.

Сльози котилися з його розпухлих очей і струменіли по щоках. Долаючи біль, що хвилями пульсував під повіками, він спромігся нарешті процідити крізь зціплені зуби:

— Це снігова сліпота, Джеймі! Ми сліпнемо… Як же я не здогадався… Які ж ми дурні, що не зробили для себе захисних окулярів!

Джеймі не відповів йому. Він тер очі снігом, відчайдушно намагаючись хоч трохи полегшити біль. Та сніг не допомагав, і тоді він кинувся долілиць на спальний мішок, зарився обличчям у хутро, щоб навіть слабенький промінчик каганця не торкався його повік.

Авасін був приголомшений лихом, що спіткало їх. Він часто чув раніше про снігову сліпоту і навіть бачив двох чи трьох чоловік, уражених нею. «Біле полум'я», як називали це захворювання індіяни крі, рідко траплялося в лісах, де дерева утворювали тінь і пом'якшували блискотіння осяяного сонцем снігу. Але в тундрі воно майже завжди вражало людину, що не захистила очей від сонячного проміння, віддзеркаленого од білого насту, особливо якщо в повітрі висів серпанок.

Авасін знав, що вилікувати цю хворобу може єдине: час. Протягом кількох днів вони обидва, сліпі й безпорадні, змушені будуть сидіти в цілковитій темряві. Їх упіймало в пастку сонце, те саме сонце, що його вони вважали своїм другом.

Маленький каганець усе ще мерехтів, але хлопці вже не бачили його світла. Для них весь світ поринув у темряву, болісну й непроглядну.

Наступні три дні минали немов у страшному сні. Час, здавалось, зупинився. Ікло і Еюскімо залізли до намету, стривожені дивною поведінкою своїх хазяїв. Вони скавуліли й лизали хлопців, але ті не звертали на них уваги. Нарешті, доведені до відчаю голодом, собаки зірвали покривало з санок і накинулися на м'ясо. Наївшись донесхочу, вони порозкидали те, чого не доїли, по глибокому снігу.

Хлопці не почували голоду; вони скніли в своїх спальних мішках, думаючи про одне лиш: коли нарешті перестануть пекти очі? Біль поступово зменшувався, і на третій день уранці Джеймі поринув нарешті в неспокійний сон.

Прокинувшися, він побачив, що Авасін вибрався із свого мішка.

— Джеймі, я знову бачу, — сказав Авасін. — А ти?

Джеймі відповів слабким од голоду й страждань голосом:

— Я начебто теж розрізняю речі. І болю вже не почуваю.

Авасін виповз із тенту. Надворі було темно, бо сонце ще не зійшло. Захищаючи очі рукою від холодного повітря, Авасін навпомацки рушив до санок по м'ясо. Дійшовши до них, він у першу мить не повірив своїм затуманеним хворобою очам. Санки хтось розпотрошив, і від дорогоцінного запасу харчів майже нічого не зосталося!

Це був останній, найстрашніший удар. Мов скам'янілий стояв Авасін над санками, не помічаючи навіть собак, які, зрадівши, що бачать його знову на ногах, радісно стрибали навколо нього.

Трохи отямившись, індіянин зібрав кілька жменьок недоїдків і заніс їх до намету. За допомогою свого «вогняного свердла» він запалив купку моху. Вогонь на мить різонув йому очі, але, примруживши повіки, він уже міг дивитися на нього.

Коли м'ясні кришки трохи розігрілися, Авасін поділився ними з Джеймі, і хлопці попоїли.

Радіючи з того, що біль нарешті, відпустив його, Джеймі балакав без угаву. Він не помічав Авасінового мовчання й стурбованості.