Хлопець хотів уже був завертати назад, коли його зупинив пронизливий свист. Кругла ховрахова голівка знову вигулькнула з нори, і чорні намистинки очей з цікавістю втупилися в нього.

Кілька секунд Авасін дивився в ті очиці, напружено міркуючи, як би ото вполювати звірка. Нарешті йому сяйнула ідея. Він похапцем розшнурував свої мокасини і зв'язав зроблені з оленячої шкіри шнурки. Вийшла міцна мотузка завдовжки приблизно шість футів. На кінці її він зробив зашморг, який поклав на нірку (коли він наблизився, ховрах знову сховався в ній). А тоді повернувся до другого кінця шнурка, ліг і причаївся.

Минуло дві сповнених напруженої тиші хвилини — і голівка вигулькнула знову. Авасін різко смикнув шнурок, ховрах засіпався в зашморгу й затих.

Підбадьорений успіхом, Авасін рушив на дальші пошуки й незабаром у такий самий спосіб уполював ще одного звірка. По тому мін пішов назад, до річки.

Видряпавшись на хвилястий намив дрібної ріні, хлопець побачив на півночі, за милю від того місця, де стояв, високий прибережний пагорб. На голій вершині пагорба височіла похмура прямокутна кам'яна споруда. Авасін зрозумів, що перед ним — та сама Велика Кам'яниця, пошуки якої привели їх сюди.

Хлопці швиденько оббілували ховрахів. Звірки були вгодовані, жирні. Тепер залишалася єдина проблема — як їх засмажити? І тут виявилося, що, всупереч побоюванням Джеймі, вогонь можна розпалювати і без сірників.

Авасін відразу ж узявся до роботи. Вибравши дерев'яний уламок каное, він вистругав з нього круглу паличку зо два фути завдовжки й загострив обидва її кінці. Потім одрізав від сидіння плоску дощечку завдовжки приблизно шість дюймів, завширшки три й завтовшки один дюйм. В центрі її він вирізав кінчиком ножа маленьку, конічної форми заглибину. Відтак він обстругав маленький уламок кедра, надавши йому форми шматочка помаранчі — з іще одним конічним вирізом посередині. Ця деталь мала правити за «мундштук» у пристрої на видобування вогню, що його він майстрував.

Остання операція полягала в тому, щоб два чи три рази обмотати шпичку сирицевим шнурком три фути завдовжки.

Тепер «вогняне свердло» було готове. Поклавши плоску дощечку з ямкою («вогневу плошку») на землю, Авасін встромив один кінець шпички («свердла») в конічне гніздо на плошці. Потім нахилився над свердлом і, міцно затиснувши в зубах мундштук, настромив його на горішнє вістря шпички. А тоді взявся за кінці сирицевого шнурка й заходився вправно й швидко розкручувати свердло. Шпичка хутко крутилася то в один, то в другий бік, і при цьому кінці її вільно оберталися — один у мундштуку, а другий у вогневій плашці.

Авасін натискав на мундштук, і тертя між свердлом і плашкою дедалі збільшувалося. Дерево все більше розігрівалося, і нарешті з заглибини у плашці знялася тоненька цівка диму.

Переконавшись, що пристрій працюватиме, Авасін на кілька хвилин відклав його і, пошукавши, знайшов порохнявий шматочок вербового корінця. Своїм ножем він розкришив цей шматочок над заглибиною у вогневій плашці, майже цілком наповнивши її. По тому знов установив свердло й розкрутив його на повну швидкість. І знову із заглибини спіраллю знявся дим, а за кілька хвилин порохняве кришиво в ній розжарилося до яскраво-червоного кольору.

Не зупиняючи свердла, Авасін крикнув крізь зціплені зуби:

— Давай тгаву — хутчіш, Жеймі!

Так швидко, як тільки дозволяла йому ушкоджена нога, Джеймі назбирав в обидві жмені трави й поклав її коло Авасіна, а той випустив свердло, підхопив вогневу плашку й висипав жаринки на купку сухої трави. Стоячи навколішках над травою, Авасін дмухав, аж доки йому заболіли щоки. Дим усе густішав, і нарешті з трави вихопився малесенький жовтий язичок полум'я.

Ну, а по тому все вже було просто. За годину хлопці сиділи коло згаслого вогнища й витирали масні губи. Од ховрахів не залишилося нічого — за винятком кількох добре обгризених кісток.

Тепер, після ситного сніданку й після того, як проблему добування вогню було розв'язано, Джеймі знову став сам собою. Якби не біль у коліні, він би ладен був уже, мабуть, втішатися їхньою пригодою.

— Послухай, Авасіне, — раптом сказав він. — Я от про що думаю: я-то ще ходити не можу, бо нога болить, але ти міг би пройти берегом проти води назустріч чіпевеям, які припливуть сюди шукати нас. Так воно було б надійніше. Бо інакше вони можуть і не доплисти до цього місця.

Авасін кивнув на знак згоди.

— Маєш рацію, — відповів він. — І якби я вирушив оце зараз, то надвечір дістався б до того кінця озера. Але, — тут він зробив паузу, а потім промовив уже невпевненим голосом, — але тоді мені довелося б, либонь, заночувати десь там.

— Що ж, у такому разі візьми з собою рушницю, — сказав Джеймі. — Але твої побоювання цілком даремні. Ти не здибаєш жодного ескімоса.

Незабаром Авасін вирушив у дорогу, і Джеймі зразу ж охопило почуття страшної самотності. Коли він дивився на зблякле небо, на дивний довколишній краєвид — нескінченні хвилі горбів — йому здавалося, що він опинився на якійсь незнайомій планеті, де, крім нього, немає жодної людської істоти. День стояв теплий, але Джеймі не міг стримати дрож, коли оглядав це царство каміння й моху. Зціпивши зуби, він примусив себе не думати більше про самотність. Щоб зайняти чимось думки, він якийсь час сортував і чистив речі, що вціліли в розбитому каное. А потім, глянувши вбік, побачив, що, зрештою, в нього є й товариство. Двоє рогатих жайворонків сіли неподалік, сподіваючись поживитися, і тепер безстрашно стрибали майже в нього під руками. Дивлячись на них, Джеймі відчув, що почуття самотності остаточно залишило його, і в думці подякував за це маленьким пташкам.

Він утретє розпалював вогонь, дмухаючи на жаринки, що зосталися після попереднього багаття, коли на обрії з'явилася маленька постать Авасіна. Індіянин щодуху біг до нього. Відстань між ними швидко скорочувалася, але Авасін не вповільнював бігу. Коли Джеймі розгледів нарешті вираз приятелевого обличчя, серце йому наче обірвалося в грудях. Авасіна гнав сюди жах!

— Ти знайшов їх? — стривожено вигукнув Джеймі.

Авасін у відповідь замахав рукою; цей жест мав означати: «Нишкни!» Засапаний, ледве переводячи дух, він підбіг нарешті до Джеймі, зразу ж стрибнув на багаття й почав розкидати й затоптувати дорогоцінні жаринки. Лише по тому, як не залишилося бодай тоненької цівки диму, він нарешті заговорив — радше захекано видихнув:

— Ескімоси! Три повних човни — там, на озері, — нам треба сховатись!

Авасінів страх одразу ж передався Джеймі. Серце йому злякано закалатало — і не тільки тому, що він боявся ескімосів, але й через те, що відразу збагнув, які наслідки матиме для них ця зустріч.

— Ну, ми пропали! — вигукнув він. — Чіпевеї тепер нізащо не насміляться шукати нас тут!

Він наче до місця прикипів, паралізований цією жахливою думкою.

Авасін, який уже гарячково спаковував речі, кинув йому:

— Цим зараз голову не суши. Нам треба сховатись, і якнайшвидше! Ходім до Кам'яниці — ескімоси, напевне, бояться її. Гайда!

За кілька хвилин всі їхні речі були згорнені в ковдри. Авасін кинув клунок на плечі й рушив геть, а Джеймі пошкутильгав слідом, спираючись на уламок весла.

Вони просувалися надзвичайно повільно. Через кожні кілька кроків біль у нозі ставав нестерпним, і Джеймі доводилося відпочивати. Хоча від їхньої мети їх відділяла всього лиш миля, вже завечоріло, коли вони видибали положистим схилом на гору й зупинились під масивним чорним муром Великої Кам'яниці.

Стомлені, голодні й налякані, хлопці в ту мить не почували ніякої цікавості до таємничої будівлі, що, власне, стала причиною їхнього нещастя. Вони лягли, загорнулись у ковдри й поринули в неспокійний сон.

А тим часом побоювання Джеймі щодо того, що чіпевеї не наважаться шукати їх тут, цілком справдилося.