Аж ось — якраз за два дні — це сталося.
Пообіднє сонце розпікало повітря, вітер спав, і листя кокосових пальм висіло непорушно, наче вирізьблене з бляхи. Прохолодніше було тільки на узбережжі, там, де Тікірі з Бандалою сиділи в тіні купи пальм, що нахилилися над океаном, ніби хотіли напитись або милувалися своєю красою. Таких заблуканих пальм було на всьому узбережжі лише чотири. Вони тулились одна до одної, аж Тікірі інколи здавалося, що це упертюшки, які посварилися зі своїми приятельками в лісі й утекли до моря, або це сестри, які затужили по далях, тож і зійшли на берег виглядати човен. Так чи так, нахилялися ті пальми над прибоєм низько-низько, тож найменший хлопець, а чи вайло із села міг легко на них вилізти. Тому й звелів пан Альваро — пальми-бо належали, звісно, йому — прикрасити їхні стовбури намистом із колючого дроту, аби й горішок не пропав.
— Якби я хотів, — промовив Тікірі, — не побоявся б дроту і з'їв би панові Альвару геть усі горіхи. До єдиного!
— Я теж, — буркнув Бандала.
— Дуже сумніваюся, — похитав Тікірі своєю великою чорною головою. — Цілком можливо, що ти їх з'їв би… навіть напевно. Тільки ж не з'їси, бо не вилізеш до них.
— Авжеж не вилізу. Бо не хочу.
Тікірі засміявся:
— Брешеш. Не вилізеш до них тому, що подряпаєшся. Але я не боюся. Бо я такий дужий, що ніякий дріт не проколе моїх м'язів.
— Ану доведи! — осміхнувся Бандала.
— І доведу! — вигукнув Тікірі, схопився й почав спинатися на похилий стовбур.
— Цікаво, що з тебе потече, як наштрикнешся, — кричав Бандала. — Б'юся об заклад, що то буде сироватка!
Тікірі не відказав. Бандала підступив до пальми й випростав долоню.
— Зловлю тебе, як шкрябнешся й упадеш. Дивися, піймаю тебе, як муху!
Але Тікірі ліз мовчки далі й далі. Коли ж дістався до перших витків дроту, підвівся тілом і став схожий на мавпочку з довгими ногами; обережно обмацував стовбур, шукаючи діри у сплетінні іржавих наїжачених шпичок. На жаль, дріт творив щільний широченний комір, і перш ніж Тікірі доповз до його середини, капнули Бандалі на долоню дві червоні краплини.
— Облиш, Тікірі! — крикнув Бандала примирливо. — З тебе тече кров. Я пересвідчився, що це кров, а не сироватка. Лізь назад!
Замість відповіді Тікірі заспівав:
— Я великий і дужий! Дивися, море, який я силач! Я переміг блакитну акулу, а зараз переможу й дріт! Врешті переможу й пана Альваро і заберу всі його горіхи. Таку страшенну маю силу! Дивіться всі!
— Не дурій, які там усі, коли тут лишень я, — розсердився Бандала. — Але як зачує пан Альваро, то відлупцює тебе палицею, та й мені ще перепаде. Зіскоч!
Однак Тікірі ліз далі, незважаючи на кров, що тепер потекла йому і з ступень. Коли ж здолав останній колючий перстень, переможно вигукнув… Відтак сидів серед листя пальми, над порогом океану, дививсь униз і в блискучому, тремтливому дзеркалі моря бачив велику скуйовджену голову й частину стрункого тіла. Був то стовбур пальми та її крона, що цілком сховала у собі хлопчину, але тієї хвилі йому здалося, ніби то він сам, велет Тікірі, покликаний творити подвиги. Ліниві хвилі, прилинувши здалеку, щомиті перетинали ту картину, щоб зашуміти на піску, однак щоразу картина з'являлася знову й повільно хиталася на тому самому місці.
— Го! Ого! — співав Тікірі. — Готуюся до великого стрибка! Нахилюся вперед і назад, наберу розгону, стрибну і переможу море!
Він так захопився своїми видивами, що геть забув про горіхи й повернувся до Бандали з порожніми руками. Хіба що обдертими до крові.
— Тепер бачиш, — мовив гордовито. — Тепер я тобі довів свою відвагу.
— Ні, — сказав Бандала. — Ти довів тільки свою дурість. Розумний болю не шука. Біль — це страждання.
— Дай мені з тим спокій, — відрубав Тікірі. Він не любив Бандалиних слів про страждання, які той часто повторював. Бандалин батько Тісса сповідував буддистську релігію, яка радить уникати страждань і жити в спокої.
Коли Тікірі обмив рани солоною морською водою, щоб не запалились та щоб знову довести свою мужність, подалися вони з Бандалою до села. І день скінчився б щасливо, якби не пекли так рани. Хоч Тікірі ані писнув, однак збочив зі стежки, аби нарвати в підліску прохолодного листя кудуру. Цю низьку рослину з квітками, схожими на фіолетові блюдечка, він знайшов одразу ж. На жаль, хлопець помітив у траві й щось інше…
Від хвилювання він аж поперхнувся:
— Бандало… Хутко! Гіканелла!
Бандала прибіг миттю, бо ящірка гіканелла, завгрубшки як зап'ястя, — створіння рідкісне й до того ж оповите таємничістю: так само, як чорно-жовті рибки-лоцмани водять акулу, гіканелла сповіщає про появу очкової змії, кобри.
Зачувши голоси й кроки, гіканелла зупинилася, звела оливкового кольору голову й втупила у хлопців очиці, схожі на корали; на спині в неї чорніли два пруги, ніби накреслені тушшю.
— Так, це гіканелла, — видихнув Бандала. — Гукни кого-небудь!
Тікірі розгублено розглянувся. Ніде ніщо не ворухнулось. Мертва тиша… Лише здалеку долинав гуркіт каміння в копальнях, згори — шемрання пальмового листя, а від океану — тихий шелест прибою. Над дахом Ліндсеєвого будинку літали горобці, але це так далеко, що цвірінчання їхнього не було чути.
Цієї хвилі на веранді з'явилася цибата темна постать.
— Каранго! — вереснув Тікірі. — Мерщій, тут ворог!
Чому обрав саме це слово, чому не крикнув «тут гіканелла!» або «тут кобра!», Тікірі не міг згодом пояснити: може, тому, що за мить перед цим удавав з себе героя й подумки змагався з ворогом.
Каранга не відказав. Побіг. А слідом за ним війнулася мала біла постать, гейби чужоземний метелик…
Допіру Тікірі крикнув, ящірка стьобнула хвостом і зникла в заростях.
— От лихо! — закляк Бандала. — Кінець, відведе кобру.
Однак гіканелла кобри не відвела, а навпаки — прикликала, ніби мала над нею чудодійну владу, що змусила кобру здолати вроджений страх перед людьми. Щойно втекла ящірка, плазун виліз із діри серед коріння банана.
Був це інший банан, не той, під яким Жожо недавно зав'язав бій з вандурою, що зламала йому прут. Цей банан був менший, хоч мав таку саму сріблясту кору і гілки його так само звисли до землі й переплелися, що оком не проглянеш. Ні, він був куди нижчий від банана Жожо. Однак це дерево наганяло жах: замість сірої сумирної мавпочки воно прихистило чорного гада.
— Каранго! — відчайдушно крикнув Бандала й стрибнув до банана, аби перепинити кобрі дорогу назад.
Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.
Але там саме виринув Каранга.
Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.
— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!
— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!
Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.
— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!
Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…
Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.
Запізнився на секунду.
Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…
Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.
