— Жартуйте собі, Котоне, бо жарти — то наш хліб насущний. Та коли я кажу неправду, що тут є дехто, в кого я сам залюбки затопив би ножа… Але це до нашої справи не стосується, — додав він, швидко опанувавши себе. — Ну, тепер кажіть, пристаєте на мою пораду чи ні? Ми можемо заробити за вісім днів триста доларів кожен, а чесним побитом ви стільки нізащо не дістанете.

— Гаразд! Я згоден, — сказав Котон. — Тепер підете ви вдвох; ми з Вестоном ризикували своїми шиями минулого разу.

— Атож, — притакнув Вестон. — Тепер черга…

— Мовчи! Не лізь поперед батька в пекло, — перебив його Джонсон. — Спочатку треба обміркувати план. Ви, Раусоне, що пропонуєте?

— Ось послухайте, — почав Раусон. — Двоє нас із рушницями і кожен з трьома або чотирма вуздечками, що їх треба якось заховати на собі, вирушать звідси через Пті-Жан до млина в Спрінгкріку. Я згадав про вуздечки, аби нам знову, як продаватимемо коней, не було тієї халепи, що минуло разу, коли гостра кора пообдирала коням до крові губи й перепродувачі невільників на острові почали коверзувати. Від млина вже недалеко до Гасфілда, щонайбільше дві милі. Гасфілд має двадцять семеро коней, із них звичайно дома годує восьмеро. Тих нам не слід чіпати, бо Гасфілд похопиться другого ж ранку, а він знає ліс, як свою кишеню, тож одразу вислідить нас. Решта коней з молодим жеребцем пасеться в преріях.

— Весною ж не можна пускати на вигін жеребця, — перебив його Джонсон.

— Я знаю, — вів далі Раусон. — Але Гасфілд усе ж таки випустив його. Зрештою, мешканці ферми не дуже стережуть табун. Я двічі заїжджав туди, щоб бути певному.

— Аби якось зайняти із загороди кобил, — усміхнувся Вестон, — то потім уже табун був би наш і ми помчали б так, як тільки коні захотіли б бігти.

— Так, а другого ранку за нами погналися б із десятеро чи дванадцятеро негідників з рушницями та ножами, — заперечив Раусон. — Ні, треба діяти напевне, щоб не було ніякої підозри. А через те слід братися до діла якнайобережніше. Тих, що займуть коней, ніхто не повинен бачити біля млина. Найкраще буде там, де дорога минає Спрінгкрік, зразу перейти на другий берег, щоб як хто трапиться по дорозі, то подумав, ніби верхівці прямують на Дарданелу.

— А хто ж піде? — невдоволено буркнув Котон. — Ви нас так навчаєте, наче самі не думаєте вирушати.

— Я пропоную, — мовив Раусон, — щоб ви з Джонсоном виконали першу частину роботи, а ми з Вестоном уже догнали коней до сховку.

— Ні! — заперечив Джонсон. — Я самохіть не піду до того люципера Гасфілда. Краще кинемо жеребки, хто має йти. Давайте тягти травинки.

— Які там у біса травинки, — буркнув Котон. — Нехай вирішить полювання. Вранці ми всі четверо чи, швидше, троє, бо Раусон цього разу доброволець, розійдемося врізнобіч і зберемося тут у вівторок уранці. Хто настріляє найбільше оленів чи взагалі кому найкраще поведеться на полюванні, той вільний.

— Згода! — озвався Раусон. — Добра думка. А тепер час кінчати. Ну, хай вам щастить. Ох, мало не забув сказати новину, — мовив він, скрива глянувши на Котона.

— А що саме? — жваво спитав Джонсон.

— Не більше й не менше, як те, що суддя з округи носить у кишені наказа про арешт нашого шановного Котона.

— От чорт! — здригнувся Котон. — Але ж за що?

— О, я не знаю, чи там згадувано щось особливе, чи просто за всякі справи. Подейкують про якісь п'ятдесят доларів та про чоловіка, що десь дівся, а згодом знайдено його тіло, і ще про якісь дрібниці.

— От трясця його матері! — вилаявся мисливець. — І ви про це мало не забули? Хотіли, щоб я спокійнісінько подався до селища? Ні, мені час ушиватися звідси. Ну й що з того, — раптом вигукнув він і випростався, — що з того! За кілька днів ми впораємо своє діло, і з грішми в кишені я можу дістатися до Міссісіпі, а звідти любенько до Техасу. Врешті, це стосується не мене одного, а й вас.

Регулятори щось пронюхали і всіх нас узяли на око.

— Мене ні, — засміявся Раусон. — У побожному, богобоязливому методистському проповідникові ніхто не стане шукати вовка.

— Ніхто? — перепитав глузливо Котон. — А чого ж тоді Гіскот недавно назвав вас брехуном і шахраєм?

Раусон зблід, і його рука потяглася до схованого ножа.

— Про що він довідався? — просичав мисливець, підступивши на крок ближче до Раусона, що аж тремтів з люті. — Га? Чи не докинув своє слово ще й торгівець невільниками? І вас це анітрохи не хвилює? Тьху, такого я від вас не сподівався!

— Котоне, — мовив Раусон, насилу опановуючи себе, — ви мені роз'ятрили болюче місце — той чоловік небезпечний для нас. Він не тільки здогадується, хто я, але й недавно підозріло говорив про Еткінса.

— Що, про Еткінса? Та Еткінс же ніколи не крав з нами, тільки переховував коней у себе на фермі.

— Якраз про Еткінса. Дідько його знає, як той негідник пронюхав. А що я стерпів, коли мене названо брехуном і шахраєм, то мав на те поважну причину. Якби я, проповідник, скипів і обізвав його падлюкою…

— То він збив би вас із ніг, — засміявся Котон.

— То це завдало б великого удару мені й моїй славі богобоязливої людини, — вів далі Раусон, не даючи спантеличити себе.

— Аякже, — сказав Котон. — Удару в макітру або межи очі.

— Годі вам сваритися, — втрутився Джонсон. — Ми зібралися сюди не на те, щоб слухати, як ви дурня клеїте. Раусон правду каже: коли він проповідує, то повинен і вестися, як проповідник…

— …і красти коней, — реготав Котон.

— Мені набридла ваша балаканина, — сердито сказав Раусон. — Ми зійшлися сюди, щоб виробити спільний план, а не лаятися. Мені відомо ще більше: сьогодні чи завтра тут зберуться регулятори.

— Тут? Де? — спитали всі разом.

— У Робертса, чи у Вілкінса, чи ще в когось, не знаю, однак мені відомо напевне, що вони збираються… і… що вони поклали собі боротися з нами всіма засобами.

— Вони не зважаться! — вигукнув Котон. — Бо ж то буде проти закону.

— На що вони не зважаться тут, в Арканзасі, коли їх збереться двадцятеро чи двадцять п'ятеро і їм дуже чогось забажається? — мовив Раусон. — Думаєте, губернатор послав би проти них солдатів? Ні, годі й думати. А як і послав би, то нічого б не допомогло. Регулятори можуть усе, чого тільки дуже захочуть, а вони дуже захочуть викоренити нас, аби їхні коні поверталися ввечері додому всі цілі й аби їм не треба було стерегтися людей, що носять під полою ножа, кілька пістолів і легеньку вуздечку.

— Я, власне, не дуже їх звинувачую, — мовив Джонсон. — Але що з собакою? Він уже кілька хвилин так кумедно задирає писок. Може, хтось іде?

— Ні, немає нікого, — відказав Котон, позираючи збоку на пса, що знову вже заспокоївся. — То він, мабуть, зачув індика. Я думаю, що ми з допомогою Еткінса, який кращого місця на житло й не міг би собі вибрати, всіх їх ошукаємо, навіть коли вони матимуть за ватажка того дурня Гіскота.

— Гіскот їхній ватажок? — здригнувся Раусон.

— Еге ж, принаймні Гарпер мені так казав.

— Це будуть останні коні, що їх ми вкрадемо у сусідстві, — задумливо пробурмотів Раусон. — Бо стає надто небезпечно. А потім, мабуть, треба нам перебиратися на Міссурі. Так, — сказав він голосно, — я знайшов іншу раду. Ми не поженемо коней просто на острів, бо можуть напасти на наш слід, і тоді ми наразимо на небезпеку не тільки себе, а й людей з річки. Отже, на нас за якісь півмилі вище, де починається водоспад, чекатиме Госвелів човен. Я надумав, як нам з того місця любесенько обдурити переслідувачів, а самим спокійно податися далі. Я хочу навести їх на фальшивий слід, а це можна зробити тільки на річці. Хай я не буду Раусон, коли не доможуся свого!

— Ох, яка страшна присяга! — глузливо мовив Котон. — За кілька тижнів ви, може, бозна-що віддали б, аби тільки не зватися^ Раусоном. Краще заприсягнімося не зрадити один одного навіть у найтяжчій біді.

— Кривава смерть тому, хто стане зрадником! — вигукнув Вестон і вихопив з піхов широкого ножа.

— Страшна присяга, — сказав Джонсон, — але я пристаю до неї.