В наші часи люди піддають себе небезпеці знайти смерть у воді значно частіше, ніж колись. Майже всі їздять по морях, океанах і великих річках, і важко навіть уявити, скільки людей щороку ризикує життям, вирушаючи в подорож у справах або для розваги. Багато хто з них, не вміючи плавати, гине під час штормів.

Звичайно, я не скажу, що людина — хай навіть найкращий плавець, — опинившись у морі далеко від берега, посеред Атлантичного океану, наприклад, або посеред Ла-Маншу, може доплисти до суходолу. В цьому їй не пощастить. Але є інші можливості врятуватись. Можна доплисти до човна, якоїсь дошки, ящика або порожньої бочки. І є дуже багато випадків, коли рятуються саме в такий простий спосіб. Крім того, на місце катастрофи може прибути інший корабель, і доброму плавцеві треба тільки протриматись на воді, поки його підберуть. А ті, хто не вміє плавати, підуть на дно.

До того ж ви повинні знати, що здебільшого кораблі зазнають аварії не посеред Атлантичного океану і взагалі не у відкритому морі. Рідко буває, що море лютує, «реве», як кажуть моряки, так що хвилі розбивають корабель на дрізки. Такі випадки винятково рідкі, вони становлять мізерну частину катастроф, що трапляються недалеко від берега або майже на березі. Саме біля берега розбивається, найбільше кораблів, і саме тоді гине дуже багато людей, чого майже не було б, якби всі вміли плавати. Не минає й року, щоб сотні людей не потонули за кабельтов[3] від берега; цілі кораблі з усім, що на них є, — емігрантами, солдатами, моряками, — ідуть на дно, і лише кілька добрих плавців залишаються в живих. Такі самі нещасні випадки трапляються на річках завширшки в якихось двісті ярдів.[4] Та ви й самі, мабуть, чули, скільки людей тоне щороку навіть у вузькій холодній річці Серпентайн.[5]

Усі знають про це, і доводиться тільки дивуватися з легковажності людей і їхнього небажання вчитись плавати.

Гідне подиву й те, що уряд не змушує молодь навчатися цієї простої речі. А втім дивуватися нема чого, бо у всі часи основне завдання уряд бачив у тому, щоб обкладати народ податками, а не вчити його.

Проте мені здається, що для уряду було б зовсім неважко примушувати всіх мандрівників по морю запасатися рятувальними поясами. Я згодний довести, що з допомогою цього простого й дешевого предмета щороку можна врятувати тисячі людей. І ніхто не буде бурчати, що рятувальний пояс дорогий і незручний.

Урядовці наполегливо дбають про те, щоб стягти з мандрівників гроші за нікчемний клапоть паперу, що його називають закордонним паспортом. Як тільки ви заплатили за нього, їм стає байдуже, чи швидко ви і ваш паспорт підете на морське дно.

Отже, юний читачу, хоче цього уряд чи ні, скористайся з моєї поради і стань гарним плавцем. Не барися, починай цю справу негайно, як тільки видасться тепла погода, і потім уже не марнуй жодного погожого дня. Стань плавцем перше, ніж виростеш. Коли ти станеш дорослим, то не матимеш ні часу, ні можливості, ні бажання вчитися плавати. А тимчасом, не вміючи плавати, ти можеш кілька разів утонути доти, як на верхній губі у тебе з'явиться перший пушок.

Особисто я кілька разів був на волосинку від такої смерті. Стихія, яку я любив найбільше, наче поставила собі за мету будь-що зробити мене своєю жертвою, і я міг би дорікнути морю за невдячність, якби не знав, що воно неживе і не відповідає за свої вчинки. І от одного разу я легковажно «поклав йому голову на груди», довірився хвилям.

Сталося це через кілька тижнів після мого вимушеного купання в ставку. І дарма, що тоді вже трохи вмів плавати, я був дуже близько від того, щоб назавжди припинилось моє знайомство з морем.

Друга пригода мала місце вже не на ставку, де плавали лебеді, бо він служив прикрасою парку і був особистою власністю. Купатися в ньому було заборонено.

Але людям на морському узбережжі не потрібні ставки та озера, купатися вони можуть у морі. В нас, як і у всіх прибережних селах, був свій пляж. Природно, мої перші уроки плавання почалися в солоній воді.

Місце, де звичайно купалися жителі села, було вибрано не зовсім вдало. Правда, пляж був чудовий, з жовтим піском, білими черепашками й рінню, але недалеко від берега проходила підводна течія, досить швидка і небезпечна. З нею могли боротися тільки досвідчені й витривалі плавці.

Жителі села розповідали, що хтось утонув, занесений цією течією у відкрите море, але ця подія трапилась давно, і про неї майже забули. Пізніше було кілька випадків, коли купальників заносило в море, але їх рятували послані навздогін човни.

Я добре пам'ятаю, як вразили мою дитячу уяву розповіді про ці події. Але найстаріші й найповажніші жителі села не любили розмовляти на цю тему. Вони або мовчки знизували плечима, або просто заперечували такі випадки. Деякі доходили навіть до того, що запевняли, ніби ніякої течії немає; інші твердили, що вона повільна і не може загрожувати життю. Проте я помітив, що батьки не дозволяли своїм дітям купатися біля місця, яке вважалося небезпечним.

Тоді я так і не зрозумів, чому мої односельчани не хочуть говорити про підводну течію та про нещасні випадки, пов'язані з нею. І навіть потім, коли я повернувся в село через сорок років, протягом яких у мене було стільки пригод, в селі так само знизували плечима і одмовчувались, як хтось згадував про підводну течію, хоч за цей час народилось нове покоління. Проте й зараз жителі села заперечують, що течія існує, хоч у мою відсутність трапилось ще кілька нещасних випадків.

Але на той час, коли я повернувся в село, я мав уже життєвий досвід, тому скоро зрозумів, у чім річ. Наше село вважається морським курортом і має деяку вигоду від приїжджих, які проводять тут влітку кілька тижнів. Курорт цей, ніде правди діти, не першорядний, а якби ще почалися розмови про підводну течію і про те, що люди через неї тонуть, то його ніхто не став би відвідувати. Тому чим менше ви говорите про підводну течію, тим більше вас поважають місцеві розумники.

Отже, мої юні друзі, я зробив довгий вступ до звичайнісінької історії, але справа в тому, що я потонув через цю підводну течію, — саме так — потонув!

Ви скажете, що я не захлинувся зовсім. Це, очевидно, так і було, але в ті хвилини я вже нічого не відчував. Якби навіть мене розрізали на сотню шматків, я не відчув би болю, і життя ніколи б не повернулось до мене, якби не мій рятівник. Цим рятівником був молодий рибалка з нашого села, Гаррі Блю. Йому я зобов'язаний своїм другим народженням.

Історія ця, повторюю, найзвичайнісінька, але я розповідаю її для того, щоб показати, як я познайомився з Гаррі Блю, бо він мав великий вплив на все моє дальше життя.

Я пішов до моря купатися на нове й безлюдне місце, навіть не підозрюючи, що підводна течія тут найсильніша. І справді, як тільки я ввійшов у воду, течія одразу ж підхопила мене й понесла у відкрите море. Вона занесла мене так далеко, що до берега я вже не міг доплисти. Страх і думка про те, що для мене все скінчено, паралізували моє тіло, я не міг більше триматись на поверхні води й пішов на дно, мов кусок свинцю. Тоді я й гадки не мав, що не помру.

Не знаю, що було далі. Пам'ятаю тільки, що біля мене з'явився човен, в якому хтось сидів, а потім навколо мовби запали сутінки. У вухах загуркотіло, наче вдарив грім, і свідомість моя погасла, мов свічка, на яку хтось дмухнув.

Прийшов я до пам'яті завдяки Гаррі Блю. Зрозумівши, що живий, я розплющив очі й побачив чоловіка, який стояв біля мене на колінах. Він розтирав моє тіло, натискуючи на живіт і під ребра, дув мені в рот, лоскотав пір'їнкою в носі, всіляко намагаючись відживити мене.

Це був Гаррі Блю. Як тільки я опритомнів, він узяв мене на руки й одніс додому, до матері, яка мало не збожеволіла, побачивши, що я в такому стані. В рот мені влили вина, до ніг поклали пляшки з гарячою водою, дали понюхати нашатирю й загорнули в теплі ковдри. Було ще вжито багато інших заходів, і багато різних ліків довелось мені проковтнути, поки не вирішили, що небезпека минула і що я, очевидно, одужаю.