Ібрагім був приголомшений. Роксолана – таке ім'я дав дівчинці старий турок, що пригрів цей скарб, – поводилася досить дивно як для полонянки. Вона вражала сумішшю гострого як бритва розуму і мало не дитячої наївності. Дала зрозуміти, що знайома з латиною, польською, сербською мовами. Мабуть, здобула непогану освіту. В очах у неї світиться розум. Що ж, це на краще. До того ж ці чутки, що вона королівська донька – їх донесли до Ібрагіма люди, яким він звик вірити, – підігрівали цікавість до полонянки. Та ще її поведінка. Те, як поводилася дівчина, вражало понад усе.
Вона добре приховувала свої почуття. Бо тут, між такими ж, як і вона, невільниками, забуто про існування душі, серця. Вони могли тільки обливатися сльозами. Настя намагалася не думати про те, що стала жертвою часу, дочасною мученицею, позбавленою волі. Ніхто не знає, скільки триватиме її невільниче життя. Але ж глибоко в серці вона залишається вільною, й ніхто не змусить її думати інакше. Утім, чимдалі їй ставало важче на душі. «Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула» (2).
Опинившись у гаремі, не вписувалася в його життя. Щоб не збожеволіти, час від часу дівчина казала собі, що все це тимчасове, й співала. Чарівний голос виводив пісні, якими заслуховувалася решта невільниць, євнухи. Всю свою тугу вкладала Настя в ті пісні, у рідну мову, а навкруги – чужа, груба, мов лезо ножа. Не може вона решту життя провести в зовсім чужій країні, не може вона бути просто іграшкою для могутнього чоловіка. Нічим не виказувала своїх гірких думок, бо нікому вони не були цікаві. Дуже швидко дівчина зрозуміла: гарем – це як окрема планета зі своїми законами, пастками, радощами та страхіттями. Настя вважала, що вона на цій планеті зайва. Та куди подітися?
Хоч як намагалася не привертати до себе уваги, була помічена всіма, особливо улюбленицями Сулеймана. Досвідчені жінки одразу побачили, яка загроза таїться для них в цій худорлявій дівчинці. «Думки й розмови султанських жінок, одалісок і служниць крутилися передовсім коло особи молодого султана. Усі були якнайдокладніше поінформовані про те, котрого дня і о якій порі був він у одної зі своїх жінок чи одалісок, як довго там сидів, чи вийшов задоволений, чи ні, на кого по дорозі подивився, що сказав, до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощі, оточення султана – усе, мов у дзеркалі, знаходило докладне відбиття в розмовах і мріях гарему. Настуня скоро пізнала все те, і скоро воно навкучило їй» (10).
Дівчина трималась з гідністю, не була схожа на безмовне знаряддя для втіхи. Мудрий візир розгубився. Поведінка нової рабині спантеличувала. Він уже не був ні в чому впевнений і шукав спосіб показати нахабне й сміливе дівчисько султанові. Не знав, що думати, але радитися не можна, про жінку – ніяк. «Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство» (2).
Вирішив звернутися по допомогу до матері Сулеймана. Завдяки своїй мудрості та очам і вухам, розташованим усюди, вона знає все. Немає чогось підлого, підступного або доброго, про що не дізнається ця жінка. «Велич людини – у спокої, а спокій – у терплячості й повільності. Без зволікання треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер» (2), – так вважала валіде й не поспішала призначати зустріч. Тому відповіді довелося чекати кілька днів. Іншого виходу не було. Ця жінка була дуже зайнятою, бо віддавала накази вдень і вночі, не знала відпочинку й мала величезний вплив на султана та майже безмежну владу в гаремі. Вона «походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух» (2). Між матір'ю й сином якихось шістнадцять років різниці. Немов не мати, а старша сестра, але мудра, стримана, непохитна, норовиста. їй усього сорок два роки, а вона вже валіде.
Вона знала свого сина, як ніхто, бо віддала йому все життя. Знала, що «в той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно». Довго чекав на цю подію, бо дуже великою була черга з тих, хто мав зайняти султанський трон. Його батько був у цій черзі останнім, але склалося так, що султан Баязид був вимушений віддати владу саме молодшому синові. За місяць Баязид помер, бо його отруїли за наказом Селіма, а ще п'ятьох синів своїх раніше померлих братів він звелів задушити у нього на очах. «…При переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід» (2).
Свого часу Сулейман дістав великий спадок. Не було в нього суперників, кордони Османської імперії мали неосяжні межі. Панують у ній покора й страх, сила й жорстокість. Не залишилося місця справедливості. Такий порядок відвоювали пращури, за нього був готовий битися молодий султан. Завжди похмурий, задумливий, Сулейман не довіряв людям, поважав мудрість і вивчав закони. «Вже при вступі на престол Сулейман запобігливими мудрецями, які завжди змагаються в отриманні почестей від нової влади, був названий Сахіб Кіран – Володар Віку, той, хто має найліпше і з найбільшим успіхом сповнити число десять. Число ж десять вважається найдосконалішим у мусульманському світі…» (2).
Час минав, Сулейман звикав до влади. Тримався холодно, був мовчазним, непривітним. Він остаточно зрозумів, що до кожного його слова прислуховуються, до кожного вчинку придивляються. Зберіг розсудливість, обережність, сміливість, повагу до законів. Мати з гордістю дивилася на свого сина. Його довіра була для валіде найбільшою нагородою. Знаючи про стосунки між цими двома людьми, Ібрагім вирішив звернутися до валіде з незвичайним проханням:
вона, а не син, повинна першою побачити цю «рідкісну квітку»-рабиню.
Султан не минає гарему, але й не піддається чарам своїх рабинь. Сулейман поводиться дуже стримано. Здається, валіде Хамса була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька і не порвав із жіночим світом зовсім, не завів собі цілий гарем з гарненьких юнаків. Свого часу важко переживаючи зневагу султана Селіма, Хамса зосередилася на служінні своєму синові. Вимушена була жити, намагалася знайти в тому сенс. Тому обрала сина, його радощі й тугу. Усією душею вона була на його боці. То була не звичайна любов між матір'ю та сином, а щось більше, пов'язане із жахливими таємницями, які знали тільки ці двоє.
Жінки не були однією з тих таємниць. Останні роки Сулейман поволі ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махідевран. Вона народила чоловікові трьох синів та доньку. Султан був задоволений. Перша дружина Сулеймана відчувала себе повновладною султаншею. Це заспокоїло матір Сулеймана, але вона хотіла, щоб у синові остаточно оселився справжній чоловік.
На зустрічі з візиром поводилась стримано. Звеліла одразу перейти до справи. Ібрагім вдивлявся в знайоме обличчя, що не було закритим, й чомусь спіймав себе на думці, що нова рабиня обов'язково сподобається валіде. Щось спільне побачив візир між цими двома жінками й одразу відігнав цю думку. Зараз важливі не його роздуми, а порада матері Сулеймана.
Отже, розповів, що знайшов і купив для султана золотоволосе дівча з палаючими очима. Описував її як незвичайну рабиню. Ібрагім наполягав, що дівча це рідкісної вдачі, обдарованості. Хвилювався, бо нічого не міг зрозуміти з обличчя валіде. Зауважила тільки, що такі подарунки султанові можуть робити довірені особи. Виклавши всі свої аргументи, візир завмер в шанобливому очікуванні. Валіде мала визначити: чи гідна полонянка з Рогатина стати однією з дружин султана Сулеймана? Рустем був дуже переконливим. Тому мати султана погодилася на такий подарунок. Час допоможе все з'ясувати, а подивитися на дивовижну полонянку не завадить.
«Коли Настася побачила валіде, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи» (2). Сувора мовчазна жінка уважно дивилась на дівчину. Та поводилася чемно, гордо, але нічим не виказувала неповаги. Тільки посмішка, що час від часу з'являлася на вустах чужоземки, ображала могутню жінку.
