Як тільки Кнопочка згадала про сонячних братів, усі поглянули на свої рукавички. Тепер у Незнайка одна рукавичка була зелена, а друга — червона, в Кнопочки теж одна рукавичка була зелена, але друга — синя, а в Пістрявенького була синя і червона.

— Дивіться! — сказала раптом Кнопочка. — Тепер ми з вами теж можемо мінятися. Хай Пістрявенький дасть свою червону рукавичку Незнайкові, і в Незнайка тоді будуть дві червоненькі; Незнайко дасть мені свою зелененьку, і в мене будуть дві зелені; я дам Пістрявенькому свою синю рукавичку, і в нього будуть обидві синенькі.

Вони швидко помінялися рукавичками й навіть засміялися, побачивши, як усе до ладу вийшло. На душі в них одразу стало так добре, як ніколи не бувало. Вони пригорнулися тісніше одне до одного й довго сиділи мовчки. Нарешті Кнопочка сказала:

— Давайте, братики, коли повернемось додому, теж нашиємо рукавичок і будемо розкидати, щоб і в нашому місті були сонячні братики. Гарно ж бути сонячними братиками!

День тим часом спливав. Червона хмарка, освітлена відблиском заходу, поступово зникла. В небі почали з'являтись одна за одною зірочки. Пістрявенький захотів спати. Голова його потрошку схилялася на груди, а сам він поступово схилявся вбік. Утративши, нарешті, рівновагу, він починав швидко падати на Незнайка, що сидів поруч, і наче хотів його клюнути носом, однак тут же прокидався й старався сидіти рівно.

— Ти що це? Ніби куняєш? — спитав Незнайко.

— Ні, це я просто жартю.

— Не «жартю» треба казати, а «жартую», — поправила його Кнопочка.

Кінчилися всі ці жарти тим, що Пістрявенький впав на бік та так і заснув. Кнопочка й Незнайко вклали його зручніше, схиливши на м'яку подушку сидіння, й сказали:

— Хай спить.

Вони не помітили, як і самі заснули; а коли прокинулися, побачили, що машина зупинилася посеред вулиці, а в обличчя їм світило сонечко, що вже викотилося з-за лісу.

— Ось так штука! Кудись приїхали… — сказав Незнайко, відчиняючи дверцята й вилізаючи з машини.

Кнопочка теж вийшла з машини й подивилася довкола.

— Ясно, — сказала вона. — Ми ж у Квітковому місті!

— Ах, правильно! — вигукнув Незнайко. — На те самісіньке місце приїхали, звідки виїхали. Ей, Пістрявенький! Уставай, ми вже приїхали.

Пістрявенький прокинувся і виліз з машини.

— Дивовижно, як швидко доїхали! — сказав він, позіхаючи на весь рот і протираючи руками очі.

— Добре мені діло — швидко! — відповів Незнайко. — Ти ж проспав цілу ніч. Уже ранок!

— Тоді, звичайно, нічого дивного нема! — сказав Пістрявенький. — Ну, я пішов додому.

Він заклав за спину руки в синеньких рукавичках і попрямував додому.

Незнайко зачинив дверцята машини. Машина одразу ж розвернулася сама собою і поїхала в зворотний бік. Незнайко й Кнопочка подивилися їй услід і пішли вулицею. Вони були дуже раді, що повернулися до свого рідного Квіткового міста, їм хотілося поблукати й подивитися на нього. Пройшовши вулицею, вони опинилися на березі Огіркової річки. За час їхньої відсутності, огірки розрослися так, що серед огудиння можна було заблукати, наче в лісі.

Незнайко й Кнопочка стали на крутому бережку, з якого було видно й ліс, і річку, й міст через річку, й усе Квіткове місто. Вранішнє сонечко позолотило дахи будинків, і вони світились оранжевим світлом, наче самі собою.

— Гарно в нашому Квітковому місті! — вигукнув, замилувавшись цією картиною, Незнайко. — А було б іще краще, коли б у нас побудували такі самі великі, красиві будинки, як у Сонячному місті.

— Бачиш, чого захотів! — засміялася Кнопочка.

— Та були б у нас парки, театри й веселі містечка! Та їздили б по вулицях автомобілі, автобуси й атомні автостільчики!

— Але ж жителі Сонячного міста трудилися, щоб зробити все це, — відповіла Кнопочка. — Саме нічого не зробиться.

— Але ж і ми можемо трудитися, — сказав Незнайко. — Якщо всі дружно візьмуться, то багато можуть зробити. Ось поглянь, ми всі взялись і побудували через річку міст. А один коротулька хіба побудував би? Звичайно, шкода, що в нас чарівної палички нема. Можна було б тільки махнути — й усе місто було б, як Сонячне.

— От і видно, Незнайку, що ти ані крапелиночки не порозумнішав. Ти завжди мріятимеш про чарівну паличку, щоб як-небудь прожити без труда, щоб усе за щучим велінням робилося. А я, наприклад, аніскілечки не шкодую за цією паличкою. Адже чарівна паличка — це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму. В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.

— Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?

— Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.

— Як? — викрикнув Незнайко. — І ти теж хочеш?

— Еге ж. А хто ж іще цього хоче?

— Ну, є тут у мене одна подружка.

— Подружка? — здивувалася Кнопочка. — Яка ще подружка?

— Та така, наче ти. Теж весь час дорікає мені. Каже, що хоче, щоб я був кращим.

— І давно ти з нею дружиш?

— Давно.

Кнопочка ображено надула губки й одвернулася від Незнайка. Потім сказала:

— Який же ти нехороший, Незнайку! Ти потайний. Ми вже стільки дружимо з тобою, а ти ніколи не казав, що дружиш із кимось, крім мене. Дружи, будь ласка! Я хіба проти? Я не, проти! Але чому ти мені не сказав?

— Та що тут ще казати? Я і не дружу особливо. Вона сама до мене причепилась.

— Ой, не бреши, не бреши, Незнайку! — пригрозила Кнопочка пальцем. — Ти скажи краще, як її звуть?

— Кого?

— Ну її, твою подружку.

— А-а, її!.. Ну, її звуть совість.

— Яка Совість? — здивувалась Кнопочка. — А-а, совість!

Кнопочка весело засміялася, потім поклала свої руки на плечі Незнайка й, поглянувши йому прямо в очі, сказала:

— Ой, який же ти смішний, Незнайку! Смішний — і все-таки хороший. Ти, мабуть, і не знаєш, який ти хороший!

— Який я хороший! — знітившись, сказав Незнайко. — Це тобі, напевно, тільки так здається.

— Чому тільки так здається? — спитала Кнопочка.

— Ну… — зам'явся Незнайко. — Просто ти, мабуть, закохалася в мене — от і все.

— Що? Я? Закохалася? — спалахнула Кнопочка.

— Ну, так, а що тут такого? — розвів Незнайко руками.

— Як — що такого? Ах, ти… Ах, ти… — Від обурення Кнопочка не могла говорити й мовчки затрясла в Незнайка перед носом міцно стиснутими, кулачками. — Між нами все тепер скінчено! Все-все! Так і знай!

Вона повернулась і пішла геть. Потім зупинилась і, гордо глянувши на Незнайка, сказала:

— Дивитися не можу на твою придуркувату, усміхнену фізіономію, от!

І вона пішла. Незнайко знизав плечима.

— Бач, яка штука вийшла! А що я сказав такого? — пробурчав він і теж пішов додому.

Так закінчилася мандрівка Незнайка до Сонячного міста.